Розділ сьомий

Я зробила все можливе, щоб звільнити вихідні для зустрічі з сином. Тимка так загорівся ідеєю сходити в парк, що кожен вечір просив перед сном розповісти не казку, а про каруселі. Я не мала надто великих знань в цій сфері – в першу чергу тому, що сама була в нашому парку сто років тому і пам’ятала лише про те, що дітям віку Тимки мало куди можна, - але, надихнувшись картинками з інтернету, розповідала йому про яскравих карусальних конячок та веселі ігри.

Особливо Тимку зацікавила солодка вата. Не дивно – у нього взагалі була неймовірна реакція на все, що пов’язано з солодощами, хоча я завжди була обережна і стежила, щоб він випадково не з’їв зайвого.

…До недавнього часу вся моя робота успішно виконувалась з дому. Іноді, звісно, ділові зустрічі вимагали моєї особистої присутності, і я лишала Тимку під опікою нашої хатньої робітниці, але це траплялось не так вже й часто. Тепер, коли Павлу Григоровичу здумалось приставити мене до Ледянського, я могла приділяти синові куди менше уваги, і…

Це боляче.

Я не уявляла, як відчували себе матері, яким доводилось лишати дітей надовго ще в меншому віці. Звісно, потреби бувають різними, але я сумувала за Тимкою. І кожен раз, натикаючись на погляд Андрія, з щемлячою нотою тепла спочатку згадувала про сина, а лише потім – про ті проблеми, які міг принести контакт з Ледянським.

Але сьогодні була субота, Тимка задоволено висів у мене на руці, намагаючись потягти то вправо, то вліво, і я просто викинула роботу з голови.

- Мам! А вату можна? – син ткнув пальцем в яскраву, розфарбовану всіма кольорами райдуги ятку.

- Тимко, ми ж домовились, що їмо морозиво.

- А вату?!

- Так багато не можна, - рішуче покачала головою я. – Вату купимо, коли наступного разу будемо в парку.

- А коли?

Я підхопила Тимку на руки,  прекрасно знаючи, що зараз за ним просто не встежу. Звісно, підіймати його було не сказати що дуже легко, зате син перестав тягнути мене в різні боки і вчепився за плече.

- А коли ми будемо ще? – наполегливо повторив Тимка питання, миттєво спіймавши мене за заплетее в косу волосся. – Ма-а-ам?

- На наступних вихідних підемо до парку ще раз, якщо не буде дощу, - пообіцяла я, сподіваючись, що робота почекає.

- А якщо дощ буде? – вимогливо поцікавився Тимофій.

- Тоді, Тимош, підемо в якесь інше місце.

- На мультик? – він ткнув пальцем в яскраву афішу.

- На мультик, - погодилась я.

Тимка радісно заплескав в долоні і дозволив нарешті спустити себе на землю. Знову закрутив головою, здається, думаючи, чи погоджусь я покатати його на віслючку, але потім, очевидно, вирішив, що це може почекати.

- Чух-чух! – радісно вигукнув він, тикаючи пальцем в протилежний від віслюка бік.

Я озирнулась. Яскрава вивіска, причеплена на огорожу, повідомляла про дитячий паровозик.

Коли я була маленькою, в моєму рідному місті такий також був. Звісно, ні такої чудової площадки, як тут, ні чудернацьких будівель-декорацій там не було, але паровозик я любила. Крім того, табличка повідомляла, що атракціон для дітей від трьох років, а отже, Тимка був досить дорослим, щоб потрапити туди.

- Підемо? – спитав він.

- Підемо, - не стала сперечатись я.

Він поспішив до шумного натовпу дітей, що вже стояли в черзі до паровозика. Там можна було купити і білети; Тимці дісталось одне з найкращих місць.

Батьків всередину впускали, лише щоб допомогти зайняти місця. Я допомогла Тимці залізти всередину, а далі син рішуче заявив, що впорається сам.

Довелось виходити, спостерігати за ним ззовні.

Я зупинилась біля самої огороді, з усмішкою відмітивши, що далеко не всі батьки так уважно стежили за своїми дітьми. Хтось взагалі пішов до далеких лавок – але в них, напевно, трохи старші діти?

Паровозик повільно зрушив з місця. Тимка помахав мені рукою з вікна, і я відповіла йому тим самим і ковзнула поглядом вздовж довгої колії, що закручувалась змією. Довелось подавити дурне бажання йти слідом за паровозиком, щоб уважно стежити за сином; я знала, що ні до чого хорошого ця гіперопіка не призведе.

Заграла весела дитяча музика. Тимка прилипнув до віконця, розглядаючи дивовижні пейзажі іграшкового міста, вибудуваного довкола паровоза. Я вже уявляла, як він, прийшовши додому, буде бурно описувати все спочатку мені, тоді Роману, а потім і дідусеві, возячись у Вешнєва-старшого на колінах. І хатній робітниці нашій все розповість, вперто відволікаючи її від приготування обіду.

Я посміхнулась. Хай що хоче розповідає, все одно буду слухати з захопленням! Я кожного разу відчувала щастя, коли бачила свого сина веселим, і ніяка робота не могла змусити мене звеліти йому замовкнути.

Проте, Тимка – наше сонечко. Навіть Павло Григорович ніколи його не перебивав…

- Христино? Не чекав тебе тут побачити.

Я завмерла. Чоловічий голос, що прозвучав зовсім поруч, змусив моє серце битись швидше, а сонце наче зблідло.

В метрі від мене, впершись рукою в огорожу, стояв Ледянський.