Замальовка з моря

Море стогнало... Хвилі раз по раз докочувалися до берега, пінилися й відступали... Чайки, притаївшись на прибережних скалах, очікували, що стихія відступить і вони вирушать на гостину до рибалок. Останні з надією вдивлялися в морську далечінь, очікуючи природного примирення. Однак грозові хмари нависали над людськими сподіваннями, заступаючи шлях сонцю. 

Вітер підтанцьовував у такт морю, інколи зачіпав його за живе, а потім, нахизувавшись, а може і втомившись, перебирався на узбережжя і вступав у діалог із усіма, хто ставав на  путі. Він створював  нервозність, безлад, вносив суєту в літню розміреність і спекотню. Узбережжя метушилося, гуділо, покрикувало... Від безсилля щось змінити, ховалося в кав’ярнях і від настирливості вітру, й від перших прохолодних дощових краплин. Такі бажані у спекотню, вони тепер викликали роздратування у відпочивальників, які втрачали надію на морську насолоду.

На розвідки вийшов грім. Він накочувався виважено, випробовував нерви й давав час знайти прихисток усім, хто ще забавлявся. Однак така його тактика нікого не дивувала. Тільки коли узбережжям заревіло й спала сіра дощова пелена, народ опам’ятався, забігав і почав ховати власну впевненість під нависами, за дверима...

Грім відкочував, все тихіше залишав узбережжя, спокутуючи вину за прикрість, яку приніс несподіваним  приходом. Пройшла і сміливість дощу, який утратив підтримку грізного брата. Посміливішали чайки, які заметушилися над морем, і все настирливіше почали шукати поживу. Оживало узбережжя і бралося за своє: сновигало, раділо, метушилося. Відпочивало.

Море, нарешті заспокоївшись, зализувало рани, відгукувалося на пестощі сонячних промінчиків, які все сміливіше й настирливіше доторкалися до його тіла.

Справжність...