Розділ 3

На найбільшій площі на передодні свята міста влаштували ярмарок. Кращі майстри у різних областях вийшли на вулиці зі своїми товарами. Ось там розташувалися пасічники зі своїм найкращім медом та чудовими фігурками із меду. Там — червонодеревник із різьбленими підсвічниками та дощечками, дерев’яними ложками, табуретками із точеними ніжками. Подалі була алея художників, де кожен бажаючий міг замовити собі серйозний портрет або жартівливий шарж. Також були прилавки із різними солодощами, біжутерією та різними дрібничками, лунала музика, ходили люди. Свято вже почалося.

Крім традиційних послуг на ярмарку було і кілька не зовсім звичайних. До одного з таких наметів і зайшли Марік з Міланою. Всередині було темно. Навіть моторошно. Навколо були розвішані усілякі чудернацькі речі, на кшталт змії, жаби, чорного ганчір’я. Марат розумів, що то все гумова бутафорія для створення аутентичної атмосфери. В центрі намету стояв стіл зі скловидним шаром-світильником, який пускав «блискавки», а за столом сиділа звичайна собі жіночка, охайно вбрана, волосся зібране на потилицю. Вона вказала на стільці навпроти — їх було два,— і Марік з Міланою сіли за стіл.

—Добридень,— боязко привіталася дівчина.

—Добридень,— привіталася жіночка.— Мене звати Стефанія. А вас?

—Мілана,— відповіла дівчина.— А це мій наречений Марік. Марат.

—Добре. Тож яка проблема привела вас до мене?— спитала Стефанія, дістаючи карти Таро.— Бажаєте дізнатись про своє майбутнє спільне життя?— припустила ворожка.

—Ні,— помотала головою Мілана.

Марат витяг з карману кулон із червоним турмаліном і поклав на стіл.

Ворожка поклала руку на кулон і відразу відсахнулася. В очах читався подив і жах.

—Що?— спитала Мілана.

Але відповіді поки що не було. Стефанія потасувала карти і виклала у ряд п’ять штук.

—Що?— знову спробувала дівчина.

—Це старовинний кулон,— нарешті відповіла ворожка.— І на ньому прокляття. Ти його вже одягала?

—Так,— відповіла Мілана.

—Все… Ти тепер належиш йому. Тепер він керує твоїм настроєм.

Мілана дивилася на ворожку, і раптом у очах усе попливло. Марік розгублено дивився на свою дівчину, як та повільно сповзала зі стільця. Хлопець в останню мить підхопив дівчину на руки і виніс на вулицю. Зацікавлені перехожі почали питати, що сталося, чи може викликати «швидку». Марік доніс дівчину до лави і обережно поклав кохану на неї. Мілана не приходила до тями. З намету вийшла ворожка і протягнула хлопцю забутий кулон.

—Це їй допоможе,— сказала старенька і знову зникла у наметі.

Довгі дві години у лікарні, а ніхто досі нічого не пояснив. Чому Мілана знепритомніла? Чому, коли прийшла до тями, в неї не було сил? Чому й досі немає відповідей?

Марат, мабуть, вже до Києва пішки дійшов, нарізаючи кола коридором. Нарешті до хлопця підійшов лікар.

—Що?— відразу накинувся на чоловіка Марік.

—Заспокойтеся!— спочатку порадив лікар.— Все добре. Вона у тямі. Звісно, слабкість ще залишається, але воно й не дивно. У її стані.

—У якому?

Лікар посміхнувся, поплескуючи хлопця по плечу, і відповів:

—Вагітна ваша кохана. Тож тепер їй потрібен емоційний спокій і підвищена турбота. Можете забирати дівчину й їхати додому. Не забудьте стати на облік до дільничного лікаря.

Мілана вийшла з відділення, злегка похитуючись. Марат підскочив до коханої та взяв її під лікоть.

—Мені лікар усе розповів,— посміхнувся Марік.

—Ти радий?— спитала Мілана.

—Звісно! Це чудово.

—Я боюсь,— понурено сказала Мілана.

—Чого?

—Народжувати.

Хлопець розсміявся.

—Міло, ще дев’ять місяців. Вспієш ще побоятись.

Вже вдома, відпочиваючи на ліжку, Марат обережно погладив животик дівчини.

—То він вже там? Малесенький?

—Угу,— стримано відповіла Мілана.

—Може, відкладемо весілля? Ти трохи занедужала.

—Не варто. Уже все готове, гості запрошені. Все буде добре.

—Ти впевнена?

—Так. Час відпочивати. Я добре висплюся, а назавтра буду наче огірок,— натужно посміхнулася Мілана.

—Добре. Добраніч.

—Добраніч, коханий.

Мілана вимкнула настільний світильник, добре вмостилася на подушці і закрила очі. Проте надія на гарний сон була марною, не дивлячись на те, що дівчина не схотіла надягати кулон знову.

Всупереч очікуванням, Мілані все одно привиділися жахи. Дівчина то блукала десь лісом, то вже ходила вулицями незнайомого міста, якось старого, навіть, старовинного. Був теж ярмарок, але середньовічний. І ось Мілана купує кулон із червоним турмаліном у бородатого ювеліра. Раптом біля дівчини постає старенька. Графиня Закревська.