Частина 5

1996 рік

— Ми з Юрком перебрали в бібліотеці все, що знайшли на тему скарбу. Окрім слів діда Гаврила, дійсно є легенди про те, що місце, де заховано зачарований скарб, світиться. Правда там найчастіше мова йде про траву, що світиться, а не про землю. Але ж і розповідалось то для людей, а не сов... — повідомила Сашкові Зоряна, вибравшись на його кличний свист на край городу.

— Таки скарб? Чудово. То може блискавки не в нас били, а у скарб? Давай завтра зганяємо, покопаємось в тому місці?

— Думаєш є сенс? — дівчина знову несвідомо торкнулась кулону.

— А що ми втратимо? А знайти щось можемо.

— Можемо. Та я б воліла знайти не скарб, а інструкцію з поясненнями до наших нічних пригод.

— Ой, та де ти бачила, щоб хтось читав інструкції? Мій дідо каже її всі дістають лише зі словами «ну от, воно таки зламалося». І взагалі мені вже не дуже заважає нове вміння. Прикольне. Отож — руки в ноги і вперед. А як знайдемо скарб, то й чортівня припиниться!

— Сумніваюсь. В усіх казках зі знаходженням скарбу зазвичай і починаються проблеми.

— Ми не в казці. І взагалі, покажи мені казку, що починається з перетворення на сову!

— Гм. Може ми їх просто мало знаємо?

— От тільки не пропонуй тепер ще й усі казки перечитати! Пішли краще завтра шукати скарб!

— А про мене не забули? Це ж я вам ту ідею підкинув! —  вигулькнула з-за кукурудзиння голова Юрка.

— Тебе забудеш, — закотив очі Сашко.

— То куди і коли йдемо? — впевнено всівся на траву Юрко, а Зоряна з Сашком розгублено перезирнулись.

— Зірка, ти ж не збиралась мене з собою лише до бібліотеки таскати? Так же не чесно. Що я дарма оту всю пилюку нюхав і в діда пахав? Я теж хочу скарб знайти!

— Юрко, це може бути небезпечно. Може краще ми самі…

— Тю, та яка там може бути небезпека? Чим ти можеш мене налякати після плигання з тобою з височенних скирд соломи, всіх віднайдених тарзанок, мостів, вивчення урвищ, забігу від кабанів лісом, втечею від збірників коноплі та явленням у вигляді сича в компанії з пугачем?

— Отак, Сичик, тебе вклали на лопатки. Не з твоїм вмінням приносити халепи, лякати небезпечністю, — розсміявся Сашко.

— Вас послухати, то я просто якась ходяча катастрофа, —  закотила очі Зоряна.

— Та не дарма ж тебе баба називає «бісовою дитиною», —  розсміявся Юрко.

— Він правий. Не кожен хлопець пережене тебе за кількістю вибриків, —  додав Сашко.

— То коли йдемо за скарбом? —  очікувально подивився на обох друзів Юрко.

— Та грець з вами —  пішли сьогодні! — здалася дівчина. —  Може знайдемо якусь стару миску і все це нарешті припиниться! Бо кожного разу коли мармиза Сашка з’являється у мене біля двору, його ревнивій мамзелі про це «доносять», і вона вже скоро на мене полювання відкриє, — підсумувала Зоряна, котру дійсно вже перестрічала одна з нинішніх пасій хлопця з питаннями, що то в них за дивний «шкільний проект». Довелось багатослівно розповідати про реферат на тему маловідомої історії рідного краю, приправляючи то скаргами на лінь Сашка і небажання ходити до бібліотеки. Дяка Богу, що Клава, здається, вимкнула мозок ще на слові «історія».

— Не прогризе. Тим паче вона вже не моя дівчина, —  відмахнувся Сашко.

— Чого ж так?

— Та дістала своїми ревнощами. Окрім того, як їй пояснити, чого то я перестав сидіти до ранку з нею? Вибач, красуня, в мене тут по плану зальот з Зоряною?

— Ой, ні, не варто таке казати. Про політ совою вона точно не подумає, а те, до чого додумається мені потім доведеться розгрібати, — перелякалась дівчина, бо селом вже поповзли чутки, що Сашка занадто часто бачить в її компанії. Рятував ситуацію хіба що Юрко та їх походи в бібліотеку (одного разу навіть втрьох туди дійшли, для підтримання «легенди»), наявність котрих спростовувала версії з особистими стосунками. Адже під час поєднання в одному реченні слів «Сашко», «літо» і «бібліотека» мало хто вже й згадував про Зоряну.

А взагалі старшокласник виявився не таким вже й поганим у ролі спільника та друга. Зоряна  якось спіймала себе на думці, що зараз вже може й не кусала б його за пальці за той дурний жарт, а обійшлася простим ляпасом.

1996 рік

Трійко підлітків  вийшли з села й почимчикували брущаткою, що вела селом. Зоряна була в своїх улюблених шортах, мішкуватій футболці, та ще й для зручності скрутила косу під кепкою, тож здалеку здавалась таким же хлопчиною, як і її супутники, хіба що найнижчим. Перекинувши через плече сумку з пластиковою пляшкою води та коржиками, дівчина, вважала себе непогано підготовленою до походу. Її ж супутники не переймались водою чи їжею. Сашко прихопив з собою лишень складний ніж, а Юрко взагалі невеличкого песика баби Віри, що часто полюбляв бігати за хлопчиною.

Пройшовши з пів кілометра, підлітки звернули на путівець, що  повів їх нагору вздовж невеликого яру, ховаючись у заростях акації, а потім вивела між полями. Був пізній літній ранок, сонце припікало, тож пройшовши трохи дорогою, компанія не змовляючись гайнула навпростець по стерні, аби швидше сховатися під тінь лісу.