Культ Істини, книга перша - Самоствердження.

Восьмий етап. Темрюк, природа i Колобок

                  У травні 1966 року я знову приїхав в Темрюк ненадовго в гості до сестри, але затримався тут на цілий рік. Несподівано для себе, погодившись на вмовляння сестри, я влаштувався працювати в «Сільгосптехніку» водієм автомобіля. Все літо й осінь я у вільний від роботи час, відпочиваючи тілом і душею, бродив уздовж степових річечок, віддаючи себе спілкуванню з позбавленими лицемірства природою і тваринами. Щорічно я виписував багато наукових журналів, тому в мене була можливість з головою зануритися в область самоосвіти.

                 Сестра купила будинок на скелястому пагорбі правого берега річки. Тут стояло всього чотири будинки, а відстані між сусідніми будинками коливалося в межах 50-150 метрів з-за того, що будівлі розташовані на скелястому ґрунті. Городи розташовувалися вздовж кромки берега річки. Місце безлюдне, трохи в стороні від села. Свобода для душі була повною. Акустика тут була настільки сильною, що чути було все, що відбувалося навколо на великій відстані.

                 За часів колективізації в Темрюці було утворено сім колгоспів на базі семи вітряків, які були в селі. Потім ці колгоспи об'єднали в два: «Росія» і «Фрунзе». Назва колгоспу «Росія» має саркастичну основу, бо цей колгосп був утворений у верхній, українській частини села, а колгосп «Фрунзе» був утворений в російській частині села. Моя сестра працювала в колгоспі «Фрунзе». Колгоспи були позбавлені якого б то не було права вибору. Райкоми партії давали колгоспам вказівки, що треба сіяти, скільки сіяти і як сіяти. Яких тварин мати, скільки мати і як за ними доглядати. Одні розпоряджалися і не несли відповідальності, а інші виконували дурні розпорядження і несли за це відповідальність. Часи змінювалися, змінювалися і установки, поступово звільняючи колгоспи від розпоряджень згори. У зв'язку з нерентабельністю одержуваного продукту, обидва колгоспи в Темрюці позбулися виноградників і перестали займатися вівчарством. У зв’язку з цим втратили роботу собаки-вівчарки, які пасли до цього часу овець.

                 Сестра привела додому безробітну вівчарку Тузика. Розумний, сильний пес семирічного віку, не був привчений до нашийника і, тим більше, до ланцюга, тому ми йому дали повну свободу дій, чим він в повній мірі і користувався, не забуваючи охороняти ввірене йому господарство. Тузик справно ніс службу, але іноді зникав надовго, до трьох днів. Його за це ніхто не лаяв і не мав право лаяти, бо в такому випадку була б втрачена взаємоповага, а значить, і дружба.

                  Через Темрюк не проходять дороги, що зв'язують населені пункти. Єдина асфальтована дорога пов'язувала Темрюк з трасою «Маріуполь-Запоріжжя», до якої було близько двадцяти кілометрів. Село знаходилося у своєрідному глухому куті. Ймовірно, тому в селі собаки були менш схожі на дворняжок, ніж в інших населених пунктах країни. Собаки в Темрюці не були чистопородними, але зберегли основні характеристики своїх прабатьків. Розумна злостивість і непідкупність місцевих собак передалася їм у спадок від української степової вівчарки-вовкодава, порода якої втрачена назавжди. Я ніде не зустрічав такої кількості собак, як в Темрюці, яких я не зміг би «взяти». Місцеві собаки ховали від мене очі, але продовжували злісно гавкати, попереджаючи мене про те, що вони справно служать своєму господареві і хороших відносин у мене з ними не буде. Іноді зустрічалися і такі собаки, які не ховали від мене очей. Така собака, коли я дивився їй в очі, вона злісним гучним гавкотом і ультимативною загрозою негайного нападу змушувала мене відвести від неї погляд. Таку реакцію на психотропну дію я зустрічав і у собак породи дог, але рідко.

                  Одного разу сестра принесла додому чорне цуценя. Воно було кругле як м’яч і з товстими лапами.

                 – Як ми його назвемо? - запитала сестра.

                 – Він кругленький, як м'ячик, тому йому підходить ім'я Колобок, - запропонував я.

                 Тварини, що живуть в тісному спілкуванні з людиною, розвиваються за іншими законами, ніж тварини дикої природи. Вроджене почуття панічного страху, плазування і потреба служити комусь або чомусь панує в світі антигуманному, створеному людством. Боягузлива сутність потенційного слуги в дикому світі явище виключно рідкісне і розвитку не має, бо такі сутності гинуть, не встигнувши залишити після себе потомство. У людському світі раболіпство культивується тисячоліттями. Людство, створивши всередині своєї спільноти структуру псовізму, як єдиний механізм прогресу технократії і бандократії, створило тим самим живильне середовище для психовірусів, які знищують людський індивідуум – дитя Вищої Сутності. Страх і раболіпство не закладені в програму розвитку Всесвіту і не закладені в програму Буття – вони породжені слугами Шеолу (Шеол – царат мертвих, пекло). «Господь бог» і «раби божі» - потенційні зрадники і підлі сутності. Страх навіюваний – знаряддя поневолення. Серед людей я завжди шукав вірус страху. Якщо людина не має вродженого почуття страху і йому не прищепили це почуття в процесі виховання, то з такою людиною приємно співпрацювати, навіть якщо він твій непримиренний ворог. До розумних і безстрашних ворогів я завжди ставлюся з глибокою повагою. З чоловіком, ураженим вірусом страху, тільки в тому випадку може бути обережне співробітництво, якщо він прагне позбутися страху і в стані ще мислити логічно. З твариною у мене могла бути дружба теж за умови, що тварина не уражена вірусом страху або, якщо тварина є представником дикої природи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше