8,6 Сільські будні

                Будинок, який я купив, знаходився у верхній частині Темрюка. Тут живуть українці, але керують колгоспом росіяни - русизм або расизм в російському стилі. "Не купуй хороший будинок - купуй хороших сусідів" - говорить народна мудрість. Я переїхав у будинок і тут же прийшла сусідка зі своїми порадами:

               – Щури замучили. Дві балки оточують нас, в яких живуть щури. У тебе город постійно сирий, тому капустянка з'їсть в городі все, що ти посадиш. Нічого в городі не саджай, а посій краще ячмінь. Його капустянка не їсть. Картоплю, яка лежить під огорожею, не викидай, а віддай поросятам.

              – Щурів не буде. Щури йдуть звідти де я живу. Капустянки теж не буде. Спасибі за пораду.

               "Хорошу" сусідку я собі придбав. Хазяйка, у якої я купив будинок, від'їжджаючи з двору, вивалила під огорожу відер шість дрібної картоплі. На сонці картопля позеленіла. Картопля відноситься до роду отруйних пасльонових рослин. У позеленілій картоплі з'явилася синильна кислота і, якщо я, наслідуючи раду "доброзичливої" сусідки, згодую це зілля поросятам, то вони здохнуть. Ось і показала свою особу сусідка. А щури не лише не житимуть у моєму дворі, але і пробігти через мій двір побояться. На те у них є особлива причина. І з капустянкою у мене розмова коротка. При перших осінніх заморозках я замочив в отруйному розчині відро кукурудзи, а за три дні по тому я закопав по кілограму цієї кукурудзи на глибину посадки картоплі шаховим порядком в різних місцях городу. Замочена в отруті кукурудза в землі нагрівається, а на її теплове випромінювання сповзається капустянка, щоб відкласти свої яйця. Там вона і знаходить свою смерть.

                 Я працював нічним сторожем на корівниках, а вдень працював у бригаді виконання трудомістких процесів. Робота мене влаштовувала, оскільки отримував три ставки по 70 рублів. До того ж, вдень не завжди була робота, і у мене з'являлася можливість виспатися, як слід.

                 Кінець серпня 1970 року. Група колгоспників сидить у дворі тракторної бригади. Серед них сиджу і я. Звідси добре видимий початок трьох вулиць села і колгоспний тік. Біля току стоїть дерев’яний кіоск. Біля кіоску стоїть юрба колгоспниць.

                 – Що роблять жінки біля кіоску? - запитав я у колгоспників.

               – З колгоспного поля привезуть огірки і помідори, ось і чекають з ранку, - відповів один мужик.

               – Розуму незбагненно! У кожного з вас, без малого, по гектару землі при садибах. Посадите соток десять картоплі, а іншу землю засіваєте ячменем. Мати такі городи і цілий день стояти в черзі за овочами! Або ж їздити за шістдесят кілометрів в Маріуполь, щоб купити два кілограми огірків! Яку можна виконати величезну роботу у своєму дворі і городі за цей втрачений час? У тих колгоспників, у яких городи опускаються у балку або до річки, є ще й сінокоси, так вони примудрилися навіть на сінокосах виростити очерет! У вас що, тут одні комуністи живуть?

               – Ти приїхав з міста в село учити нас жити? Подивимося, як ти поведеш своє господарство. У нас тут один з міста приїхав, так він по телевізору "Туреччину" дивиться! Розумники знайшлися! А очерет вже в деяких господарствах в городи забрався і ні хрена ми з ним зробити не можемо.

                Після цієї розмови пройшов рік. Так само сидимо ми на тому ж самому місці у дворі тракторної бригади і палимо цигарки. Один колгоспник заговорив про мене в третій особі, немов мене тут немає:

               – Що в хрена він з очеретом на своїй садибі зробив? Минулої осені він викосив очерет і після цього на цій ділянці не лише очерет, трава не росте!

               Сусідка теж побачила що капустянки у мене немає, і що щури обходять мій двір стороною, в той час, як у її дворі вони розгулюють вільно, не реагуючи ні на людей, ні на кота, ні на собаку. Сусідка підійшла до мене і сказала:

               – Ти щось знаєш.

              Звичайно знаю! Безглузді люди, Небо потрібно любити, справедливість любити, наукові книги читати і не лінуватися думати!

                  На нашій вулиці електролінія була старою, а напруга в мережі було такою, що дивитися телевізор не було можливості. Я намотав багато каскадний трансформатор і дивився телевізор навіть тоді, коли електролампи взагалі не світилися. У мене у дворі все було електрифіковано. Своїм трансформатором я "посадив" усю вулицю, і сподівався на те, що колгосп буде вимушений змінити усю електролінію, обслуговуючу нашу вулицю. В сподіваннях я не помилився, бо з Донецька приїхала бригада електриків з 25-ої механізованої колони Південелектромережбуду. Оселилися хлопці у моєї сусідки. У сусідки був телевізор, але дивитися його хлопці не могли. Вони зміркували, чому на вулиці телевізор дивлюся один я і, від'їжджаючи на вихідні дні в Донецьк, обрізали мені електролінію. Увечері я прийшов додому, а один дріт на стовпі обрізаний. Хлопці поїхали на десять днів. Не буду ж я такий тривалий час сидіти в темряві! У перший день, коли я переїхав у будинок, я зробив у дворі капітальне заземлення, а зараз мені це згодилося. Я приєднав до заземлення обрізаний дріт і продовжував користуватися електрикою. Після вихідних днів хлопці приїхали пізно увечері і стояли, роззявивши від здивування роти, побачивши мій освітлений двір за допомогою одного дроту! Хлопці підійшли ближче до мого двору, у пошуках причини такого дивного явища. Побачивши заземлення, заспокоїлися. Розумники!