3,1 ТРЕТІЙ ЕТАП. Нацiональна культура

                  Теплою осінню 1946 року на роз'їзді було весілля. Мені вдалося побачити справжнє українське весілля! Незадовго до весілля, наречений і наречена у весільних нарядах ходили по дворах, кланялися в пояс господарям і запрошували їх на весілля. На нареченій було безліч різнокольорових стрічок і гарний вінок на голові. Вона була одягнена в традиційно українське національне вбрання, а наречений був одягнений в чорний костюм з білими квітами на грудях. Красива пара!

                  Жених і наречена жили по сусідству. Проте, в день весілля наречений на трійці коней у супроводі кількох підвід зі своїми друзями виїхав колесити по сільських дорогах і довколишніх селах. Наречений прощався зі своєю безтурботним холостяцьким життям. Приблизно через годину вони заїхали на роз'їзд зовсім не з того боку, звідки їх чекали. Двір нареченої охоронявся хлопцями і мужиками. У них в руках були кілки, якими ніхто нікого бити не збирався. Ворота у двір були відкриті, але посеред воріт горіло багаття, а поруч стояла охорона.

                    Жених спробував відразу на трійці в'їхати в двір, але коней зупинили. Одночасно з цим друзі нареченого спробували прорватися на подвір'я нареченої через паркан, але і тут захисники відстояли честь нареченої та її двору. Тоді з боку нареченого до воріт підійшов мудрець. З боку нареченої до воріт теж підійшов мудрець. Мудреці почали торгуватися, але основною метою було словесне змагання між двома умільцями. Розмова йшла у віршованій формі. Все говорилося в склад і в лад. То був спектакль. Та ще який спектакль!!! Такого не побачиш і не почуєш ніде!

                     Після мирного договору і оплати за прохід у двір нареченої, жених зі своєю свитою чинно увійшов у двір. Потім жених з нареченою поїхали до селищної ради Комиш-Зоря для реєстрації шлюбу. Я не знаю, коли запрошені на весілля люди сідали за стіл, бо у дворі нареченої звуки баяна, бубна, пісень, частівок і гопака не припинялися до пізньої ночі. На другий день весілля гуляли вже у дворі нареченого. Весілля зазвичай гуляли по три дні.

                       Пізня морозна осінь 1946 року. Підросли хлопці на роз’їзді та й стали женихатися до дівчат. Лідером юного покоління на роз'їзді був Семен Срібник. З його ініціативи холодними осінніми та зимовими вечорами, парубки й дівчата ходили по домівках і забирали з собою дітвору з чотирирічного віку і старше. Збиралася молодь там, де був суспільний тік і стояли скирти. Молодіжно-дитячі вечори, які проводив у скирт Семен, були, не тільки, для всіх нас святами, а й прощанням зі щасливим не заполітизованим дитинством. То було і прощання з українською національною культурою, з народною традицією, бо тотальна русифікація поневолених Росією народів набирала обертів.

                     Пізніми вечорами ми заривалися в солому. Нам було тепло і затишно. Холодне повітря було кристально чисте й насичене ароматами нашого рідного степу. У темно-синьому небі мерехтіли яскраві зірки, очі небесних істот. Семен Срібник починав розповідати чудові казки і оповідання. Здавалося, що Семена слухали, не тільки діти і юнаки, але й зірки. Ймовірно, Семен був автором всього, що він нам розповідав, бо нічого подібного я в житті не читав і не чув. У всіх переказах Семена, так само, як і у всіх українських казках, герої були подібні Котигорошку. Вони своєю працею, своїм старанням і вмінням, а не чарами і щасливим випадком, ставали переможцями. Ці казки виховували хорошу совість в підростаючого покоління. Під звуки красивого голосу Семена і його чудесних сказань деякі діти засинали. Заснулу дітвору хлопці і дівчата на руках розносили по домівках. Такі дитячо-молодіжні вечори не були особливістю місцевого значення, бо це була національна традиція, так було в багатьох українських селах. Кращого методу виховання любові до своєї батьківщини та до своєї національної культури придумати неможливо. Прийшла радянська влада, відібрала у людей землю, і їм вже більше не доведеться обмолочувати свої хліба. На місці, де стояли скирти, через два роки побудує собі будинок переселенець Котовенко.

                     За залізничною колією, поруч з роз'їздом, був древній курган. У зимові вечори до глибокої ночі діти, підлітки і молодь катались на санях з цього кургану. Синє-синє небо з яскравими мерехтливими зірками і повним місяцем робили засніжені дерева і засніжену землю фантастично красивими Нам було дуже весело! Ми не просто каталися, бо Семен придумував всілякі ігри. Додому ми приходили в мокрому одязі, іноді з синцями на своїх мордочках, але веселі й задоволені. Батьків наших це не дуже тішило, або ж вони робили вигляд, що незадоволені нашим видом.