3,4 Чорнi буднi

                   Я жив на природі, але спілкуватися і милуватися нею часу у мене не було. Уздовж гребня Приазовської Височини питної води майже немає. На роз'їзді було два колодязя. В одному вода була гірко-солона, а глибина колодязя – двадцять п'ять метрів. Воду з цього колодязя ніхто не брав, так як її не пили навіть корови. Другий колодязь був глибиною дванадцять метрів. Вода в цьому колодязі була з присмаком глини, але в їжу годилася, і корови її пили. На біду влітку в колодязі за добу набиралося всього десять-дванадцять відер води. Води не вистачало. Хто встиг в 4:00 ранку набрати води, той вдень міг бути спокійним. Кожного дня біля колодязя була черга. Люди черпали з колодязя по півлітра жовтої води з мулом. Після того, як вода відстоїться, її можна було вживати для гарячого приготування їжі. Сім'ям робітників залізниці привозили воду конем в великій діжці на возі, по одному відру води на добу на людину, а вода потрібна була і домашній худобі.

                   Колодязь з питною водою був у радгоспі біля школи. Там завжди була черга. Я з мамою ставив на двоколісну тачку дві діжки. Одну діжку на чотири відра води, і другу діжку на сім відер. В цих діжках ми возили з радгоспу додому воду для корів і для своїх потреб. Влітку ми воду возили, а взимку, восени і навесні води в нашому колодязі всім вистачало, та й вода взимку була смачнішою. Якщо мама була на роботі, тоді воду на тачці возив я з сестричкою. Був я міцним і сильним хлопчиком. Мене не могли побороти навіть хлопці, які були на чотири роки старші за мене. Можливо, це було тому, що хлопці були зайняті своїми дитячими проблемами, а мені доводилося працювати.

                   Одного разу влітку на стежці, що веде до колодязя, стояли жінки і розмовляли. Одна жінка на ім'я Оришка скаржилася подругам:

                   – Ось тут, на моєму городі біля стежки був величезний гарбуз. Вчора він був, а сьогодні його немає. Хтось його вкрав.

                   У цей час по стежці повз жінок йшла моя мати.

                    – Женька, ти вночі воду з колодязя носила? - запитала її Оришка.

                    – Носила, то й що з того?

                     – Ось тут вчора на моєму городі був великий гарбуз, а сьогодні його немає. Значить, ти його вкрала, коли носила воду.

                     – Я не беру без дозволу чужу власність.

                     – Це ти взяла мій гарбуз, тому що живеш бідно. Більше нікому було його взяти.

                     – Щоб ти бачила свого Гаврила так, як я вкрала гарбуза, - відповіла моя мати і пішла.

                     Чоловік Оришки мешкав невідомо де. Чим він займався, теж ніхто не знав. Приїздив він додому приховано, так щоб ніхто його не бачив, і йшов з дому потай. Про те, що Гаврило був удома, люди здогадувалися по його дітям. У його дітей з'являлися обновки, і ласували вони дорогими цукерками, про які інші діти роз'їзду могли тільки мріяти. За тиждень після того, як Оришка звинуватила мою матір в крадіжці гарбуза, на її ім’я прийшла з Маріуполя телефонограма. Маріупольська міліція викликала Оришку на огляд трупа її чоловіка. Труп викинуло море. Хтось вбив Гаврила, забив йому палицю в рота і викинув труп у море. Хоронити чоловіка Оришці не дали. Ймовірно, були на те причини. Після цього випадку люди стали називати мою матір відьмою, боялися її, і вели з нею розмови скупо та обережно.

                      Одного разу взимку, пізнього вечора, прийшов до нас дядько Федір. З того часу, як ми його бачили востаннє на роз’їзді влітку 1943 року, він встиг побувати в декількох країнах. Був він у Німеччині, в місті Кельн, був він і у Франції, де йому довелося працювати у фермера. Був він також і в Англії. Потім він опинився в США, звідки і повернувся в Донбас, повіривши радянській пропаганді, що він не буде репресований. Зараз він жив у місті Сталіно на селищі Рутченкове і працював на шахті № 19, в якій працював перед війною. Він нам сказав, що виявив за собою стеження, а це говорить про те, що його скоро заарештують, але ховатися він не збирається, так як перед українським народом він не завинив. До нас він приїхав, використовуючи всі запобіжні заходи, і «хвоста» за собою не привів. Приїхав він попрощатися з нами, і привіз на зберігання фотографії, які не повинні потрапити до рук слідчих КДБ.

                     Я пам'ятаю ці фотографії. На одній з них на узліссі стоїть військовий загін у бойових шоломах і у високих черевиках на ногах. Форма не російська. Правофланговий тримає за древко великий прапор. На прапорі була велика біла п'ятикутна зірка. Дядя Федір стояв у строю четвертим або п'ятим від правофлангового. Фотографій було багато. Були і фотографії зняті в Німеччині, в місті Кельні. Дійсно, якби ці фотографії потрапили в руки слідчих КДБ, дядько Федір був би страчений. Федір довго розмовляв з мамою, а перед світанком пішов. Федір зник, кілька років про нього не було ніяких відомостей, і листів він нікому не писав? ймовірно тому, щоб не накликати на своїх родичів неприємностей. У 1953 році моя мати написала листа начальнику ГУЛаг (Головне Управління Таборів) з проханням розшукати її брата. Відповідь прийшла. Нам повідомили, що по суду Федір Гузь отримав 25 років позбавлення волі, і повідомили адресу його. Федір відбував покарання в Сибіру, на Крайній Півночі, в місті Ігарка. Мама зібрала і послала Федору посилку. Зав'язалося листування. Мама висилала посилки часто, в основному – сояшникове насіння і часник. Можливо, часник в посилках був причиною того, що через шість місяців Федора перевели в Красноярські табори. Восени 1955 Федір був достроково звільнений і відразу ж приїхав до нас. Того часу ми вже жили в місті Сталіно, на Рутченкове. Мати викликала родичів. Родичі поїхали до дружини Федора, щоб повідомити їй, що Федір живий і перебуває на волі, і щоб підготувати зустріч Федора з його дружиною і дочкою.