5,12 Дурний день

                  Осінь 1958 року була сухою і спекотною. У нещасливий день молодика-місяця я повинен був працювати в другу зміну з 12-ї години дня. З групою хлопців я йшов по штреку, від панельного уклону до другого західного уклону на горизонті 760 метрів. До робочого місця треба було пройти два кілометри.

                – Яке сьогодні число? - запитав я у хлопців.

                – Дванадцяте вересня 1958 року, - відповів мені хтось.

                 – Запам'ятайте його, - порадив я хлопцям.

                – Навіщо?

                – Та просто так, - ухилився я від прямої відповіді, бо немає сенсу пояснювати людям те, що виходить за межі сприйняття мозком звичайної людини.

               Я поставив собі захист у цей поганий для мене день місяця, але під час роботи захопився і забув про небезпеку. За годину до кінця зміни мені травмувало ступню правої ноги. Травма невелика, але крові було багато. Незважаючи на травму, я допрацював до кінця зміни. З роботи я йшов кульгаючи. Мене підтримував Анатолій Комишов. По ходку вгору підніматися важко і жарко. Додатково до всього, на ходку відпрацьоване повітря. Дихання утруднене ще й через недостатнього вмісту кисню в шахтній атмосфері. Я з Анатолієм вийшов на уклін, на свіже повітря. Треба було ще 300 метрів йти по ходку вгору, але ми з товаришем вирішили, порушуючи техніку безпеки, виїхати по уклону на вагоні. Плитових робітників на заїзді не було, а панцерний вагон був в заїзді. Ми дали сигнал відправлення на лебідку і причепилися ззаду вагона. Їхати попереду вагона смертельно небезпечно, тому що уклон був затиснутий породою настільки, що вагон йшов впритул зі стінами гірничої виробки. Проїхавши на вагоні досить пристойну відстань, я вирішив визирнути з-за вагона, щоб визначити, як довго нам ще доведеться їхати. Я трохи підняв голову і отримав по касці такий удар, що звалився з вагона. Вдарився я об затяжку, котру гірничим тиском видавило в простір уклону й вона стирчала мені назустріч. Далі мені довелося йти пішки. Поступово біль у нозі вщухла, і я вже не шкутильгав. Коли ми вийшли на горизонтальний штрек, Анатолій мені сказав:

               – Ти вже не кульгаєш. Я, напевно, побіжу, бо хочу встигнути на танці.

               – Біжи, - погодився я.

               Анатолій побіг по штреку, а я продовжував неквапливо рухатися по штреку до ходку панельного уклону, до якого треба було пройти ще два кілометри.

                На кареті по ходку панельного уклону я піднявся до горизонту 575 метрів і пішов до шахтного ствола, вже не відчуваючи ніякого болю в нозі. Метрів за тридцять до ствола я побачив кліть з шахтарями в ній. Загороджувальна решітка до ствола не була закрита, та й двері в кліть були відкриті. Значить, кліть ще не відправлена. Я кинувся бігти. Працівниця, стволова, спробувала перегородити мені шлях до кліті, але, передумавши, відійшла в сторону. «Кліть відправлена!» - зметикував я, але швидкість у мене була такою, що зупинитися перед стволом я вже не зміг би. Мені ще залишалося пробігти чотири метри, як кліть пішла вгору. Під кліттю утворилася зяюча прірва ствола глибиною 80 метрів до зумпфа, куди я мав би влетіти. Я стрибнув у кліть. Я вдарився ногами об днище кліті і, балансуючи руками, зміг ввалитися в кліть. Шахтарі, що знаходяться в кліті, очманіло дивилися на мене. Я дивом уникнув власної смерті.

                   Що за день такий? А при чому тут «день»? Я живу в країні, в якій народ ніколи не був цивілізованим. І цей народ ніколи не поважав закони, а про повагу до інструкцій і говорити нічого. Я порушив інструкцію, намагаючись виїхати по уклону на вагонетці. Я біг в шахті, де бігати забороняється. Стволова порушила інструкцію, відправивши кліть, не замкнувши попередньо двері в кліть і не замкнула грати огорожі ствола. За це судити треба! Ми скрізь, на кожній роботі, щодня порушуємо інструкції. Будь-який правитель в нашій нецивілізованої країні, якщо буде вимагати виконання законів, буде осуджений власним народом, як був осуджений Сталін. Цьому народу Гітлер потрібен! І потрібно, щоб Гітлер жив не менше 500 років! Може бути тоді цей дикий народ навчився б поважати закони. У стародавніх германських племен було тільки одне покарання за порушення будь-якого закону, це відсікання голови. Завдяки такому суворому і неминучому покаранню німці стали цивілізованими людьми. В нашій країні ніхто не «вдовблює» з дитинства людям в голови, що ініціатива карається. Навпаки, партія і уряд постійно вимагали від громадян країни щоб вони були ініціативними, тобто, порушували інструкції і закони. В результаті такого ставлення до законів і інструкцій при розслідуванні причин будь-якої катастрофи завжди з'ясовувалося, що винуватців аварії немає, тому що вони загинули.

               Мої пригоди на цьому не закінчилися. Вночі я захворів. Почалася температура, потім з'явилося розлад травного тракту й почалася кривава дизентерія, а наступного дня машиною швидкої допомоги мене доставили в спеціалізовану лікарню. Програма Мороку все ж таки була виконана, бо я постраждав. Лікарня знаходилася біля Рутченківського рудоремонтного заводу в двоповерховій будівлі. Тут лежали хворі люди тільки з одним захворюванням – дизентерією. На першому поверсі лікарні до 12-ої години дня проводився прийом амбулаторних хворих, а весь другий поверх був відданий стаціонарним хворим. Близько 90% хворих були молодими людьми. В основному тут лежали бацилоносії, працівниці харчоблоків і солдати полку, розташованого біля нафтобази. За два дні мене привели в нормальний стан, хоча привезли мене сюди у вигляді живого трупа.