10,12 Ахорі

                 На фабриці «Тефрон» я іноді розпитував товаришів по роботі про місцеві визначні пам'ятки, і про сусідні населенні пункти, але жоден з них нічого цікавого не зміг мені розповісти через те, що ці люди нічим не цікавилися, а у вихідні дні присвячували себе російському «хобі» - пили горілку. Серед російськомовних іудеїв на «Тефроні» працював репатріант із Запорізької області, на ім'я Леонід. З приводу моєї пропозиції Леоніду зробити суботню прогулянку на природі, або ж зробити поїздку на морське узбережжя, він мені сказав:

             – Я цілий тиждень живу сухо, не маючи в роті ні краплі цілющої вологи. Я вихідний день очікую як бога, бо тільки в такий день у мене з'являється можливість пити горілку без поганих для себе наслідків, а ти мені пропонуєш прогулянки.

             В останній день робочого тижня Леонід завжди залишався працювати понаднормово, тому у нього не було можливості після роботи заїхати в магазин і купити пляшку горілки. У такі дні Леонід давав мені гроші і просив мене купити в магазині горілку для нього і віднести йому додому. Вибір спиртних напоїв в Ізраїлі величезний, а ціни на це зілля мізерно малі, враховуючи годинну тарифну ставку робочої людини. Мінімальна годинна тарифна ставка дорівнює чотирьом доларам США, а літрова пляшка приємної на смак горілки коштує три долари. Півлітрова пляшка питного спирту коштує два долари США.

            Спирт я купував для миття ніг. Робочі черевики в Ізраїлі робляться з металевим каркасом для захисту ніг робітника, тому що за отриману на роботі травму робочого, господар змушений буде заплатити робітникові вартість хорошого автомобіля. Важкі черевики, які в нестерпній тропічній спеці доводилося щодня на роботі тягати на ногах, забруднювалися до такої міри, що була небезпека заразити ноги грибковим захворюванням. Одного разу я взяв на роботу пляшку спирту. В обідню перерву я дістаю з сумки спирт, а мої товариші по роботі з інтересом спостерігають за моїми діями. Я відкрив пляшку і, не роззуваючись, вміст пляшки вилив собі в черевики - мої ноги опинилися в приємній прохолоді. Один із свідків цієї дії сказав мені:

              – Якби ти, будучи в Росії, зробив таку ж дію в присутності свідків, вони б тебе вбили.

              Серед працівників фірми «Ашморет» працював Валерій. До переїзду в Ізраїль він жив в місті Донецьку, де служив дільничним інспектором міліції центрального району міста. У званні майора він пішов у відставку, після чого емігрував до Ізраїлю. Валерій дня не міг прожити без горілки. Після роботи, вийшовши з автобуса, яким робітників «Ашморету», що працювали «Тефроні», розвозили по домівках, Валерій біг до магазинчику за порцією горілки, а відстань від автобуса до магазину не перевищувала двадцяти метрів. Яку ж треба було мати залежність від горілки, якщо відстань в двадцять метрів треба було долати стаєрським темпом?! Господарем невеликого магазину був румун. Тільки в цьому магазині продавалася горілка на розлив і за підпис у борговій книзі. Валерій забігав в магазин, а румун, побачивши Валерія, без зволікання наливав склянку горілки і подавав Валерію боргову книгу зі склянкою. Валерій тремтячими руками розписувався в книзі, після чого залпом випивав те, що він називав «бальзамом життя». Валерія можна зрозуміти і пробачити, бо у нього був рак легенів. Помер Валерій в травні 1999 року.

              Одного разу Леонід запропонував мені після роботи зайти до нього додому в гості. Я погодився. Само собою зрозуміло, що такий захід супроводжувався рясним прийняттям горілки. Наступної п'ятниці, в кінці робочого дня я запропонував Леоніду зайти з таким же візитом до мене на квартиру, а Леонід з радістю погодився. Я подзвонив Тамарі і попросив її купити в магазині горілку та приготувати закуску, тому що я прийду додому з товаришем. Після робочого дня я з Леонідом прийшов додому. Тамара нас уже чекала з горілкою й закускою до неї. Столик з горілкою і закускою чекав нас на балконі. Тамара з нами за стіл не сіла, бо була єврейкою, а не російською жінкою. І це чудово, бо про що можуть вільно говорити чоловіки в присутності жінки. На балконі нашої квартири, з якого видно чудовий міський пейзаж з гірськими вершинами на дальньому плані, ми з Леонідом пили горілку, закушували і розмовляли. Леонід говорив:

              – Послухаєш кожного репатріанта з Росії, і стає прикро, бо майже кожен з них в колишньому СРСР займав якусь посаду. А я хто? Я був сантехніком і все життя провозився в гної. Прикро. Тепер треба надолужувати згаяне. Євреї, які жили колись в Росії, не привчені до фізичної праці, бо наші батьки нам з раннього дитинства твердили про те, що євреї, «богом обраний народ», і що євреї з цієї причини повинні панувати над усіма народами світу. Нас з дитинства привчали керувати, а вже якщо і не керувати, то, у всякому разі, уникати фізичної праці, бо фізична праця засуджується єврейською релігією. У цій країні репатріанти з Росії змушені працювати на брудній, принизливій ​​для єврея роботі, тому вони працюють тут недбало. У цьому питанні нашому начальнику, Алону, потрібна допомога. Я поганий єврей, бо в СРСР я працював сантехніком. Тут мені теж доводиться працювати на некваліфікованій роботі. Алону потрібна допомога, а я, скориставшись такою можливістю, зможу змінити свій статус. Я знаю, як можна допомогти Алону. Треба ввести в практику управління нашою бригадою те, що застосовується в російській армії, дідівщину. Я хочу стати таким «дідом».

               В якому б співтоваристві не проводилися диспути на соціальні теми, я в своїх висловлюваннях завжди був гранично відвертий і нікого не «гладив по голівці», тому від мене діставалося всім, в міру того, що люди заслуговували. З цієї причини моя реакція на висловлювання Леоніда була досить різкою. Висловився я занадто грубо, тому не бажано читачеві дослівно знати мою відповідь Леоніду. З літрової пляшки горілки я випив трохи більше чарки, решту горілки випив Леонід, тому він сп'янів остаточно. Я насилу доставив Леоніда в його квартиру. На другий день Тамара мені сказала: