КупальськІ БлудницІ

1

Я зустрів її на перехресті де широку автотрасу, яка зв’язувала два обласних центри, пересікала вибоїста дорога, що вела з невеличкого селища під найменням Тартаковець до райцентру назва якого у мене вилетіла з голови. Мій сріблястий «Volvo XC90», що досі прудко нісся по розпашілій асфальтівці, залишаючи за собою хмари розпеченого пилу, саме почав уповільнювати свій рух готуючись до повороту на сільський шлях, як на узбіччі я помітив одиноку жінку. Вочевидь вона стояла тут, під парким післяобіднім сонцем, чекаючи на якийсь попутний транспорт, а може мала й зовсім інші плани, та нога у мене автоматично натиснула на педаль гальм.

Коли мій кросовер зупинився, я приспустив шибку вікна, дозволивши увірватися в прохолоду салону пориву розжареного повітря ззовні, й люб’язно запропонував:

– Доброго дня, пані! Може вас підвезти?

Незнайомка, одягнута в легке й коротке ситцеве платтячко, розмальоване барвистими квітами, швидко зиркнула в мою сторону і теж привітавшись з деяким ваганням поцікавилася:

– А куди ви прямуєте, якщо ваша ласка?

– Та у Тартаковець, – коротко відповідаю я й вже починаю шкодувати про свою люб’язність. Надворі спека стоїть неймовірна, а «пані» ще чогось викобенюється

– Тоді мені з вами по дорозі? – приязно всміхається і швидко прослизає в салон джипа.

Ми рушаємо і під фольклорні наспіви артистки Navka, що лунають з динаміків автомобільної стереосистеми, я починаю нашу бесіду з пропозиції знайомства:

– Давайте познайомимося. Я – Іван Купило, столичний бізнесмен. А вас звати-величати?

– Марина, – знову допитливо зиркнула в мою сторону жінка, й швидко поправила свою відповідь. – Марина Олексіївна, місцева жителька.

– Дуже приємно. Раз місцева, то напевне зможете мені допомогти в одній особистій справі.

– Якій? – запитує Марина Олексіївна й в її голосі відчутні нотки щирого здивування.

Перш ніж дати відповідь, я й собі кидаю на співрозмовницю оцінюючий погляд. Зовні моїй пасажирці можна дати не більше сорока-сорока п’яти років. Статура жінки не схильна до повноти, я б навіть сказав вона підтягнута й спортивна, однак округлості бюсту не можуть не викликати захоплення й спокуси. Світло-русяве волосся (безсумнівно фарбоване) густе й ледь сягає плечей. Обличчя овальної форми, чомусь бліде, без традиційної засмаги, що так притаманна сільським жителям. Однак ця блідість лиця лише підкреслює звабливість тонких вуст калинового кольору й яскраво-блакитних очей моєї випадкової попутниці. Якось на думку прийшли міркування, що мабуть в минулому, Марина була чи не першою красунею на селі, та й тепер вона напевне частенько ловить на собі захопливі погляди чоловіків-односельців.

– Моя справа стосується села в яке ми прямуємо. Хочу придбати собі там будиночок, щоб облаштувати заміську дачу для літнього відпочинку. Чув що у вас там мальовничі краєвиди і сподіваюся що з цим питанням у мене проблем особливих не виникне. Ціна садиби не має великого значення, головне щоб вона сподобалася мені й моїй родині.

– Ти ба, – тепер вже здивування жінки сягнуло неабияких висот. – Вам сьогодні Іване добряче пощастило.

– А то чому? – поспитався я.

– Справа в тому, що я давня старостина Тартаковця. Все там прекрасно знаю й все вам покажу. У нас дійсно є з чого вибрати. Пустих хат в селі чимало. Старожили потихеньку вмирають, молодь невпинно перебирається в місто, або виїздить закордон на заробітки. Тож покинутих помешкань виставлених на продаж вже назбиралося багацько.

– Я б спершу хотів подивитися на той будинок що мені рекомендували.

– Це ж який? – зацікавленості Марини Олексіївни здавалося не було меж. – Хто саме порекомендував?

– Ті які дуже розхвалювали ваш Тартаковець й радили сюди неодмінно навідатися – ухильно відповів я й додав. – Говорили що в надзвичайно гарній місцині знаходиться хата старого Семенюки.

Від останнього слова старостина чомусь помітно сіпнулася, обличчя її набуло холоднуватого виразу і вона чомусь враз втратила інтерес до нашої подальшої розмови коротко кинувши:

– Раз так, то звісно покажу що просите.

Подальшу дорогу до села ми проїхали мовчки, не сказавши одне одному більше ні слова. Тартаковець мені сподобався з першого погляду. Дорога тут була асфальтована без традиційних та набридливих вибоїн, вулички виявилися чисті й охайні, будиночки по обох сторонах шляху потопають в морі зелені. Десь посередині селища між хатами виникла чимала прогалина і зліва та справа мені відкрилися сріблясті плеса двох великих ставків. На одному, той що знаходився справа мій погляд вихопив рукотворний острівець, що густо поріс верболозом. Красота, що й сказати.

– Тепер направо, – раптом озвалася жінка й кинула головою в напрямку вулички, що відокремлювалася від центральної дороги і огинала став.

Я виконав це розпорядження й незабаром ми підкотилися до високого паркану з профнастилу й залізних кованих воріт, за якими виднівся двоповерховий кам’яний будинок. Поряд дому легко похитували своїми розкішними кронами з десяток вишень, яблук, груш й інших фруктових дерев. Не захопитися цим видовищем було неможливо, тож я кілька секунд завмерши насолоджувався побаченим. Потім неспішно виліз з автомобіля, Марина Олексіївна зробила те ж саме.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше