Купіть нову білизну! або Монетизація ніжності

Глава 6. Двоє під одним дахом

Це жахливо, коли хочеш сказати своєму чоловікові «Хто ти такий, щоб…»

Щоб робити мені зауваження… Щоб критикувати мої дії… Щоб говорити, що я не права… Щоб поблажливо щось підказувати, вдаючи, що ти - глава сім'ї…

Ще жахливіше було те, що ти маєш право сказати: «Та хто ти такий?».

Тому, що дуже хочеться змусити його подивитися на себе. Він робить тобі зауваження? Нехай подивиться, чого він сам досяг у житті… І тоді він, може, нарешті зрозуміє…

І, як тільки ти визнаєш за собою це право, як відразу виникає питання - а що ти, мила, робиш із цим непорозумінням поруч? Навіщо ти живеш з ним?

Як просто на тренінгах звертати у свою віру учениць! «Якщо ви не поважаєте свого чоловіка, ви не маєте бути поруч із ним. Значить - це не ваш чоловік… Залишіть його, купіть дорогу білизну і… знову на пошуки, дівчатка…»

І як важко сказати це собі.

Бо рідний. Бо порядний. Бо коханий, попри всі його слабкості та недоліки. Бо є що згадати хорошого.

Ось тільки чекати, начебто, нічого…

Але ти наполегливо дивишся на картинку, намальовану власноруч, і продовжуєш обдурювати себе. А що як диво таки станеться? Ідеальних немає…

За всієї зовнішньої м'якості та (на думку Ірини) слабкості характеру, Сергійко все завжди знав сам. Яке б питання не виникало, у нього була своя думка з цього приводу. Ремонт квартири та приготування їжі, покупка продуктів або вибір одягу, виховання дітей, лікування нежитю або встановлення мобільного додатку - все він знав найкраще.

У багатьох питаннях він справді розбирався непогано, але, зрозуміло, не у всіх.

А поговорити любив про все. Причому зі знанням справи.

«Ще б почав розповідати мені, як робити жінок щасливими, - злилася Ірина, - як проводити тренінги чи будувати стосунки в сім'ї… Абсурд якийсь…»

Її «робітничі» справи мало цікавили Сергія.

Він любив, щоб його слухали. Щоби не перебивали. Щоб кивали головою. Щоб погоджувалися. Коли Ірина починала розповідати щось про свою роботу (де було чимало цікавого, на її погляд), Сергій швиденько починав розповідати якісь випадки зі свого життя чи з життя знайомих, чи історії, почерпнуті в інтернеті, зводячи до одного «а ось я…», «а ось у мене…», «а ось я зустрів…»

А що це - злочин? Така вже жахлива вада?

Начебто ні…

Ірина стала ловити себе на звичці говорити з ним швидко, щоб встигнути сказати те, що вона хоче, до того, як він «осідлає» свого коника.

За великим рахунком, її не так і хвилювала його думка з приводу її розповідей, і рекомендацій особливо цінних вона не чекала, але… Хотілося спокійних сімейних розмов з рубрики «як минув день», «що там у тебе сьогодні…». І все…

З рубрики, люба?

Ну так…

Щось не так у наших рубриках, любий…

«І цього я теж не отримую, - розбещувала себе Ірина, - З іншого боку… Хіба це такий страшний гріх? Хіба це такий важливий недолік? У мене що, мало слухачів?

- Я сьогодні Катю заміняла на семінарі, - сказала Ірина, коли вони з Серьожею сіли вечеряти «під телек» - затишно так, з ногами на дивані, по-домашньому, - Вона відпросилася на два дні, Ольга вирішила не скасовувати заняття, тому у мене сьогодні були й свої, і Катини... Здається, щось сталося. Дівчата сказали, що вранці прибігла, чи заплакана, чи замотана якась, поговорила з Ольгою пів години та втекла.

- Ой, дивись, яке опудало, - Сергій, клацаючи каналами, натрапив на якесь розважальне шоу, - Ще б у пір'ї вивалявся…

Ірина підібрала губи. Зрозуміло, нічого особливого вона не розповідала. А «опудало» могло зникнути з екрана за кілька секунд. Тобто треба було поспішати… І все ж… «Опудало» теж не було життєво важливим питанням. Та й чимось особливо смішним, що не можна було пропустити, теж не було.

А було?

Все як зазвичай.

Підібгані губи Сергій помічав одразу. Реагував не завжди, але помічав - тієї ж миті.

- Вибач, - сказав він, - то що ти говорила про Ольгу? З ким вона поговорила сьогодні?

Він посилено давав зрозуміти, що слухав, чув і не хотів відриватися. Це було помітно. І це ж і дратувало.

«А що, люба, було б краще, якби сказав «замовкни, я дивлюся телек»? - думала Ірина. Можливо, так було б краще. Іноді. Може б, у неї зникла потреба розповідати свої новини. А може… Це вирішило б питання раз і назавжди. Хоча… Їй так ніхто не говорив, і вона не знала, як буде найкраще. Могла лише припускати.

Найсмішніше, що, якби хтось із її учениць розповів про подібну дріб'язкову проблему, вона дала б купу рецептів, алгоритмів, сценаріїв, реакцій тощо. Можна було застосувати так багато всього, так яскраво, так цікаво і так результативно, що… Було ліньки вибирати.

- Та ні, нічого… - сказала Ірина.

- А Катя, що? Відпросилася з роботи? - Сергій продовжував нагадувати, що вона говорила до того, як він її перебив своїм «опудалом».

- Та не має значення, - зітхнула Ірина.

- Як ти гадаєш, який це рік? - Запитав Сергій знову дивлячись на екран телевізора. Через кілька секунд з'явився напис - 1964 рік.

«Моя мама якраз вступила до інституту», - подумала Ірина.

Вона мала свої стосунки з датами. Яку б дату вона не чула, вона чомусь прив'язувала її до себе та своїх близьких. Особливо, якщо йшлося не лише про роки, а й про дні.

Коли говорили або писали про якусь велику подію, яка відбулася незадовго до її дня народження, наприклад, вона завжди дивувалася - це відбувалося десь у Чилі, а в цей час, на іншому кінці землі, моя мама ходила вагітна і чекала, що я з'явлюся через кілька тижнів

Хроніка подій перемістилася назад, і на екрані з'явилася нова дата - 1932 рік, жовтень.

«Як цікаво, - подумала Ірина, - цього року моя бабуся вийшла заміж уперше. Я, правда, не знаю, чи це було в жовтні, але... може саме в цей час вона була закохана у свого першого чоловіка або у них був медовий місяць...»

- Дивись, дивись! - вигукнув Сергій. Показували розслідування якогось злочину, що сягав корінням в історію.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше