Курортний роман

Епілог, Аня

Епілог

Минув рік.

Аня.

Я вже рік живу в Києві з Максом і його татом. Тато Макса виявився доброю людиною. Не думала, що бізнесмен може мати хороший характер. Та ось що я помітила, коли Макар Богданович дома, то всі покоївки ходять навшпиньках. Напевно, що бояться його. У цьому будинку все по суворих правилах.

Перший місяць я звикала до цих правил і до будинку також. Цей будинок настільки великий, що я губилась у ньому. Доводилось у персоналу питати де та чи інша кімната. А вони мені постійно посміхались і вказували дорогу. Але напевно що я їх дістала цими запитаннями. Та що поробиш, якщо запам’ятати важко, бо коридори дійсно великі і кімнат багато.

А ще заради мене Макар Богданович зробив одне виключення. Яке? У їх сім’ї жодна жінка не працювала. Всі сиділи дома і жили в своє задоволення. Тільки єдине, що робили це ходили на благодійні вечори зі своїми чоловіками. Мабуть, цей бізнес передається з покоління у покоління. Але заради мене зробили виключення.

Я хотіла знайти тут роботу і піти працювати. Та тато Макса заборонив мені це робити і Макс був не у захваті від того, що я хотіла піти працювати. Казав “Анюто, навіщо тобі та робота. Відпочивай, живи у своє задоволення.” Змиритись з цим? Ні, дякую. Змиритись з цим я просто не могла. Тому Макар Богданович і зробив виключення. Дослівно він сказав таке “Якщо ти не можеш сидіти без діла, то я щось придумаю”. І таки придумав. За пару годин він підійшов до мене, пам’ятаю як я в той час сиділа біля домашнього кінотеатру і переключала канали, шукала щось цікаве. Так от. Він до мене підійшов і сказав “Я зроблю для тебе виключення. У цьому будинку ще жодного випадку такого не було. Будеш допомагати мені та Максу з нашим бізнесом. Я виділю для тебе кабінет. Працюватимеш дома”. Я була така рада його словам, що не втрималась, підхопилась на ноги і обійняла Макара Богдановича. Сказала лише “Дякую”. На наступний день у мене вже був мій кабінет, який знаходився біля кабінету Макса. Я приступила до роботи в цей день. Розбиралась з документами цілий день, покоївки мені приносили каву і смаколики, адже на обід я тоді так і не вийшла. Не хотіла і на вечерю виходити. Але довелось, бо це вечеря у колі сім’ї так сказати. Звідтоді Макс мені доручає всі важливі документи з якими не вистачає часу впоратись самостійно. І дивується на скільки швидко я їх роблю. А я звикла робити все чітко, якісно та правильно. Адже працювала у компанії, де замовник ставив рамки. Коли саме йому потрібно здати цей сайт.

Пам’ятаю, що коли я звільнялась з тієї роботи, де робила сайти на замовлення, моя директорка була засмучена. Засмучена тим що звільняється один з найкращих працівників. А у мене просто не було іншого виходу.

Сьогодні у мене з Максом велика подія. Сьогодні у нас в будинку свято, у нас весілля. Так, так саме весілля. Сьогодні я стану законною дружиною Макса.

Моя мама з Марго приїхали вчора. Вони розглядали цей будинок декілька годин. Марго сказала, що це ніякий не будинок, це замок. І я повністю з нею згодна. Моя ж мама у захваті від будинку, і де саме я живу вже рік.

Вчора ввечері, коли Макс з своїм татом приїхали з роботи ми всі разом повечеряли. Макар Богданович був радий знайомству з моєю мамою. Навіть запропонував їй переїхати жити до нас. Та мама сказала йому те саме, що сказала нам рік тому. Що вона ніколи не залишить свою квартиру у Вінниці.

Я стою біля дзеркала вже у вишуканій білосніжній сукні та з дуже красивою зачіскою. А макіяж мені ще не зробили. У кімнаті, де я знаходжусь біля мене крутяться всі, тобто стилістка, візажистка і декілька покоївок, ім’я яких я запам’ятала недавно. І звісно ж моя мама та Марго, які себе приводять до ладу. І до речі, Марго і є моя дружка.

- Анно Денисівно, всядьтесь вже на стілець нарешті — візажистка повторила цю фразу вже напевно втретє

- Добре, не нервуйтесь — я сіла на стілець. Вона почала мені робити макіяж. Робила макіяж хвилин тридцять. Фарбувала вії, накладала на обличчя тональний крем і пудру, фарбувала губи ярко червоною помадою. Такий макіяж я б сама ніколи не змогла зробити.

Почалась церемонія. На неї з’їхались багато поважних людей, більшість з яких я не знаю. Ну і звичайно журналісти, без них просто ніяк. Біля вівтаря на мене чекав Макс, біля нього стояв його найкращий друг, Ден. А з іншої сторони, де буду повинна стояти я Марго.

Я пройшла повз людей і підійшла до Макса. Робітниця РАЦСу почала свою промову, яку я не слухала, бо весь час дивилась на Макса, а мої думки були десь далеко від цієї церемонії. Думала я про наше спільне життя. Сподіваюсь воно не зміниться після весілля.

Після цієї церемонії, нас всі вітали. І у нас був фуршет. Я побачила, що тато мого вже чоловіка почав розмовляти з журналістами.

- Максе, твій тато вже розмовляє з журналістами

- Давай підійдемо до них

- А це буде доречно?

- Авжеж. Це взагалі-то наше свято — Макс посміхнувся і поцілував мене у щічку. Ми підійшли до Макара Богдановича. Він якраз говорив про мене.

- ...Я не здивований, що мій син вибрав саме цю дівчину, адже вона схожа на його матір. Еліза була такою ж доброю і чуйною. Але Анна відрізняється від неї. Ця дівчина зі своїм характером

- Що ви маєте на увазі? — запитала одна з журналісток

- Я маю на увазі, те, що Анна зовсім не змирилась з нашим звичайним життям. У нашій родині всі жінки не працювали, були лише на благодійних вечорах і все тому подібне. Але Анна... — він подивився на мене і посміхнувся — зовсім не змирилась з тим, що їй не треба нічого робити. Тому вона вже не перший день допомагає мені з сином у нашому бізнесі. Ви запитаєте, не страшно мені було їй доручати документи? Ні. Не страшно. Я перед цим подивився на ті роботи, які вона робила. І тому я зрозумів, що ця дівчина працьовита та талановита

Почути такі слова від тата Макса було як бальзам на душу, чесне слово.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше