Не-забудь-мене

Вечори Златан проводив у пабах. Він сидів, поклавши голову на стіл перед келихом з темно-помаранчевою рідиною. Відчай висів каменем на його шиї. Отримавши чергову відмову вдень, безсилля обіймало його за плечі і пришпилювало до понівеченого, пропахлого алкоголем столу десь в непримітному кутку бруднющого пабу. Серце його жалібно скавчало, а колись золоте волосся посіріло й знебарвилося.

Якось до пабу зайшла гучна компанія. Чоловіки голосно сміялися. Сміх давно був під забороною у світі Златана. Хлопець підняв на них очі й пильно пригледівся. Це були звичайні чолов’яги, що зайшли випити. Прислухавшись до їхньої розмови, Златан зрозумів, що незабаром один з них гратиме весілля.

- Щастя вам з Осанною! - вигукнув один з них, і пролунав глухий стук дерев’яних кубків.

- … Асканою! - почулося Златану, і хвиля обурення заволоділа його сп’янілим розумом. Він пригледівся пильніше.

Двоє з чоловіків сиділи обличчям до нього. У них було світле волосся, а в того, хто був одвернутий спиною, воно було чорним, як вороняче крило, і ніби поглинало слабеньке світло свічок, розставлених на столах. Мати світле волосся було нормою, тоді як чорне зустрічалося рідко, і воно належало королю. Златан рішуче здійнявся на ноги. Світ хитався в його очах, але гнів клекотав, підходячи до горла. Златан зробив крок, і чиясь сильна рука схопила його за плече:

- Стій, стій, хлопче. - пролунав старечий голос, і дужа рука всадовила хлопця на місце.

Златан обернувся і побачив перед собою невисокого чоловіка. Його сиве волосся кучерилося на рівні очей тьмяного болотистого кольору. На обличчі його сяяла неприємна посмішка, що оголювала кострубаті гострі зуби. Одягнений від був у бідняцьку одежу та заношений брудний плащ.

- Це він! - скрикнув Златан на всю залу. Усі присутні обернулись до нього.

- Усе в порядку, панове. - заспокоїв їх стариган, піднявши руку.

- Ви хто такий? - запитав Златан. Чоловік присів навпроти і вихилив Златанів келих.

- Я той, хто знає про твою біду, хлопче. Зови мене Далібор.

- Чого Ви хочете?

- Як це, чого? Допомогти тобі, звісно!

- Яким чином? - скривився Златан, відчувши, як його серцем пройшлася стругачка.

- Я тобі не ворог, Златане.

- Звідки Ви?.. - пригледівся хлопець. - Ви чаклун?

- Звісно, чаклун! - засміявся Далібор. - А ще, ти обійшов усе королівство в пошуках допомоги. Кожна найгірша відьма знає твоє ім’я, а вони ті ще щуриці! - Златан мовчки слухав чоловіка. - Але не хвилюйся, знаю я, як зарадити твоїй біді. - чаклун клацнув пальцями, і гарненька чорноволоса офіціантка поставила перед чоловіками два келихи пива. - Випий! - лукаво посміхнувся Далібор.

Златан без зайвих вагань схопив у руки келих і жадібно припав до нього. Раптом ніби блискавка пройшлась поміж очі. Хлопець замружив очі й ураз протверезів. Далібор захихотів:

- Завжди працює. А тепер до справи. - попередив чаклун обурення Златана. - Королеву треба рятувати, інакше вона не доживе до весни. Вчора я відчув потужний магічний вибух поблиз палацу. Король нещадно випиває її життєві сили. - промовив Далібор зробивши ковток пива.

- Що робити? Як рятувати? - вибухнув хлопець.

- За магію треба дорого заплатити. Чи готовий ти до плати? - усмішка зникла з обличчя Далібора.

- Готовий! Кажи, як врятувати Аскану! - Златан гуркнув кулаком по столу.

Далібор кивнув якимось своїм думкам і витяг з-під столу невеличку дерев’яну шкатулку з ніжно-блакитною стрічечкою на ній.

- Завтра свято Фловери. В цей день королівство шанує королеву. Ти повинен зробити так, аби ця шкатулка потрапила в руки королеви. Поклади її до інших дарів.

- Що в ній? Можна глянути?

- Глянь. - Далібор сховав чергову посмішку за келихом пива.

Златан швидкими рухами розв’язав стрічку і підняв кришку шкатулки. Там лежала маленька квіточка бузкового кольору і більше нічого.

- Квітка? - здивувався Златан. Та, пригледівшись, хлопець упізнав квітку й підняв на усміхненого старигана очі. - Не-забудь-мене.