Пелюстки анемони

Залишившись на самоті, Далібор гучно видихнув та поглянув крізь скло на зів’ялу хризантему. Чаклун хижо осміхнувся. Він здійняв руку, і прозоре скло зникло.

- Як у вас, вінценосних, налагоджена комунікація. А я і забув! - промовив Далібор.

Раптом квіти у вазонах почали випромінювати яскраве світло, вимальовуючи у повітрі обриси жінки. Напівпрозора панна із чорним волоссям і темними очима невдоволено зиркала на чаклуна.

- Годі ображатися! Ти знала, цей день настане. - він підняв серце Корда, що тримав у долоні, наче келих, з якого прагнув випити.

- Ненавиджу. - просичала жінка, і Далібор голосно захихотів.

- І справді, чого б тобі мене любити, Фловеро. - зітхнув чаклун. - Але не хвилюйся. Зовсім скоро взагалі не буде потреби вживати таке слово як «любов». Одразу стане легше жити.

- Не треба! Одумайся! - закричала жінка із наміром вийти за межі свого полону, але Далібор змахнув рукою, і скло знову перекрило їй повітря.

Фловера вдарила кулаками у заслон. Її полон безтілесного духу тривав уже 145 років. Відколи сину виповнилося тридцять і закляття випило з неї сили до останку. Далібор умів знущатися з тих, хто руйнував його плани.

Усе почалося більше двохсот років тому, коли Фловері й Далібору було по чотирнадцять років.

- Обіцяєш любити мене? - питав у неї юний Далібор, що ще не ковтнув ані краплі темної магії.

- Вічно! - вигукнула Фловера й обійняла його за шию. Нині веселий сміх цього спогаду душив її у тісних затінках полону.

Минали роки. Далібор почав пізнавати пітьму, що немов змія проповзала під його шкірою. Фловера бачила в його колись коханих блакитних очах власний страх. Він коїв страшні речі, а вона вдавала, що не знає ані про вирвані серця мешканців далекого села, ані про попелища колишніх поселень. Фловера всміхалась йому щораз, ховаючи за тією посмішкою свій дикий жах. Тому, коли матір змусила її побратися зі старим королем, вона одразу погодилась, аби тільки втекти від нього.

Вони зустрілися напередодні весілля в його майстерні. Фловеру лякало це місце. Але покінчити з любов’ю, що переросла у ненависть, покрившись товстим шаром плісняви страху, вона мала саме тут. Темні очі Далібора, що встигли набути бридкого болотистого кольору, вимагали пояснень. Він кричав, жбурляв папери, роняв усе, що траплялося під руку. Нарешті він дістався її. Далібор здійняв над Фловерою руку, маючи намір вдарити, але її налякані очі змусили його притормозити.

- Скажи, Фловеро, за що ти так зі мною? Ти обіцяла любити мене! - його трясло від злості.

- Ти був моєю слабкістю, Даліборе. - прошепотіла вона. - І я любила, доки ти не став чудовиськом.

Він мовчки відступив, звільняючи їй дорогу. І Фловера побігла подалі звідси. Коли тендітна чорноволоса постать зникла за дверима, Далібор заревів до небес, і темрява заволоділа його тілом, розумом та серцем, щойно місце для неї звільнила любов.

Зігравши весілля, старий король прожив не більше року, лишивши Фловеру вдовою із малим сином на руках. Новоспечена королева оберігала принца, як турботлива квочка, боячись помсти страшного чаклуна. Однак за рік Далібор так і не дав про себе знати.

Але одного вечора, у перший день народження принца, стіни палацу овіяв примарний морозець. Він з’явився неочікувано. Фловера помітила його темну постать у дзеркалі.

- Далібор! - обернулась вона.

Маленький Корд лежав у колисочці неподалік, і стурбована мати кинула застережливий погляд на принца. Чаклун усміхнувся. Фловера кинулась до колиски, як навіжена. Але Далібор зупинив її одним змахом руки. Тіло жінки вкрили льоди. Чаклун схилився до принца.

- Хто тут у нас? - Далібор узяв на руки Корда. - Материне щастя, материне горе.

- Благаю… - прошепотіла Фловера, і гаряча сльоза поглинулась байдужою кригою.

- Колись твоя люба матуся обіцяла любити мене. Та натомість вштрикнула мені кинджал в самісіньке серце. Назвала чудовиськом…

- Даліборе…

- Назвала своєю слабкістю. - голос чоловіка тремтів від ненависті та люті. - Вона нанесла мені рану і штовхнула у пітьму. Але сьогодні я прийшов подякувати їй. Я став сильнішим. І тепер відплачу їй з надлишком.

- Благаю, не треба… - Далібор зиркнув на неї, і його лице перекреслила диявольська божевільна усмішка.

- За те, що ти зробила… Смерть принца родиться в один день із ним і вб'є його кинджалом в серце. Любов - це слабкість? Подивимось!

На цих словах Фловеру здолали сніги. Чаклун зник. Під голосний плач принца королева підповзла до нього й узяла на руки.

- Не бійся, Корде. Нехай твоє серце ніколи не знає любові. Ти будеш сильним, сину, і не знатимеш смерті. - Фловера поцілувала сина в чоло, і слова матері перетворилися на закляття.

Нині Фловера спостерігала, як Далібор видобуває з серця її сина цей життєдайний поцілунок. Вона прекрасно знала про його плани, але відчувала себе безпомічною перед темрявою його очей. Що може зробити безтілесний дух, що живе у квітковому ароматі?

Раптом погляд королеви впав на маленьку квіточку анемони. Її пелюстки, здавалося, зіткані з вітру. Фловера відчула себе схожою на цю квітку. Така ж крихка, позбавлена життєвої сили, того й гляди зникне, розвіється по вітру. Вона зиркнула на Далібора, що заплющив очі, читаючи якесь закляття, і зникла в ароматі анемони.