Глава 10

Мілана трохи вагалася, чи запрошувати Германа в будинок. Клавдія Семенівна була на роботі, та тітка Людмила вдома, одразу впізнає її університетського друга, як тільки-но той заговорить. Зрештою, вона – доросла жінка і сама вирішує, кого і коли запрошувати. Так, саме так.

Проте Безсмертний вирішив чекати на неї у дворі.

Мілана зайшла в свою кімнату, подивилася в дзеркало, критично оглядаючи себе в повний зріст. Декілька пасм вибивалося з хвоста, трохи пом’якшуючи її образ, тому вона вирішила не поправляти зачіску, поновила лиш блиск на губах. До свербежу хотілося змінити сукню на щось практичніше та дівчина себе пересилила. Скинула босоніжки і взула білі кросівки на платформі, а замість класичної сумки недбало закинула на плече, теж білого кольору, невеличкий рюкзак.

Коли вона спустилася сходами в двір, то спочатку й не помітила Германа. А коли побачила його біля величезного куща білих троянд, що ріс на клумбі, і який весь покривали пахучі квіти, серце її зайшлося від швидких ударів. Мілані нестерпно хотілось забрати його звідти, закрити кущ собою і не підпускати. Щоб ніхто не смів й торкнутися. По дитячому? Нехай! Спогади надто болючі, та все одно потрібні їй, щоб наступного разу не бути наївною дурепою. Витримати Безсмертного біля них, троянд, – вона не зможе. То не просто троянди – то її оголена душа. А вона не готова знову її відкривати.

Кінець червня 2012 року

Мілана в розпачі стояла перед дверима Германової квартири. Щойно його мати повідомила, він поїхав. Разом з Орестом. Телефони їх не відповідали, вона, здається, дзвонила їм більше тисячі раз – та чула лише «абонент не може прийняти Ваш дзвінок». До останнього не хотіла вірити, та десь глибоко в серці вже усвідомлювала. Поїхали. Не попрощалися.

Залишили.

Саму…

Вона буравила поглядом ті двері, знала кожну тріщинку та подряпинку на них. Перед очима з’явилася винувата посмішка Віри Степанівни. Її запрошення на чай вона ввічливо  відхилила. А зараз не могла себе змусити відступити від тих дверей і піти. Бо що тоді це значитиме для неї? Кінець. Кінець всього! Вона залишиться наодинці з розбитими надіями і нездійсненими мріями.

Мілана до крові закусила щоку, щоб не розревітися прямо тут, у під’їзді. Металевий присмак вже відчувався в роті, у горлі стояв клубок. Вона, ледве переставляючи ноги, вийшла. Небо затягнуло чорними хмарами; вітер, що здійнявся нізвідки, тріпав волосся, наполегливо кидаючи його в очі і стираючи сльози, що вже починали котитися по щоках, не зважаючи на те, з якою силою стискала дівчина нижню губу зубами. Те, що відбувалося в природі, повністю відповідало зараз стану її душі. Джинсова куртка, яку вона згрібала дерев’яними пальцями на грудях, не рятувала від того вітру, як і коротенька спідниця, яка відкривала її голі ноги, що вже вкрилися гусячою шкірою. Людмила Миколаївна ще звечора попереджала про бурю, та Мілана не слухала: вибігла з дому, навіть не взявши парасолю. От тепер і поплатилася. Перші холодні каплі впали на щоку, змішуючись з гарячими соленими. Їй було байдуже.

Поїхали.

Поїхав…

А те, що говорив? Неправда? Може вона все собі придумала?

Не може бути…

З грудей вирвався конвульсійний схлип і вона заридала вголос. Соромитися було нікого, в таку негоду лиш поодинокі автомобілі проїжджали повз. Мілана йшла, не помічаючи нічого перед собою. Просто йшла кудись. Дощ вже лив як з відра, перетворюючи тротуари та дороги на невеликі бурхливі річки,  які не встигали вбирати в себе старенькі каналізаційні системи: місто перетворювалося на маленьку Венецію.

 Їй здавалося, серце зараз лусне від болю, що груди розірве і залишиться діра – велика й чорна, яка ніколи не загоїться. І вона вже не буде колишньою, стане пустою оболонкою, нікому не потрібною.

- Господи! Чому ж так болить? – її шепіт загубився серед вітру і шуму дощу. Мокре волосся обліпило щоки, важкою масою лягло на плечі, одяг наче зі свинцю, а вона все йшла, відвертаючись від світу. Минула парк, один, другий, залишила позаду собор, не зауважила як й до мосту дійшла, що ділив місто на стару і нову частини. Петропавлівський костел, Ратуша на міській площі – все залишилося поза увагою. Мілана настільки занурилась у себе, що лише мало не впавши - послизнулася на мокрій бруківці, зупинилася і підняла голову. Вона стояла перед стінами міських воріт, що були споруджені обабіч замкового мосту, який вів до середньовічної фортеці. Зараз вона здалася їй похмурою і непривітною крізь пелену дощу, що потроху вже вщухав.  

Мілана піднялася на одну зі стін, що являла собою оглядову площадку – звідси відкривався чудовий вид на замок. Проте зараз, і не через погодні умови, а швидше через власну бурю в душі, вона не сприймала тієї величі і краси, що кожного разу змушувала її завмирати і милуватися. Дівчина просто застигла, дивлячись вниз, в урвище. Вона не виношувала думки про суїцид, бо вважала те гріхом великим, та й взагалі, вихід є з будь-якої ситуації, але зараз чомусь не могла звести погляд вгору. Вони стільки раз були тут разом, що й не злічити! А тепер вона стоїть тут сама-самісінька і не знає, як справитись з тим, що в неї на серці. Мілана опустилася на коліна на холодний камінь, спираючись лобом на металеву трубу перил, скільки часу так сиділа, не знала, потім  її погляд ковзнув по темно-коричневому від дощу мурі і наштовхнувся на троянду, що лежала недалеко, недбало кинута й забута. Точно як вона зараз. Її білосніжні пелюстки були зім’яті й прибиті пилом, темно-зелене листя, наполовину обірване, валялося поруч. Тут дуже часто наречені робили фото на згадку, напевне квітка випала з букету, а, може, хтось освідчувався в коханні, та сильна злива сполохала. Хто зна…