Глава 14

Порада: звертайте увагу на дати спогадів! Це важливо, щоб зрозуміти еволюцію почуттів ГГ.

Квітень 2008 року

- Ого, я й не знав, що тут є такі місця! – захоплено вигукнув Орест, озираючись. Все потребувало догляду, ремонту, хазяйської руки, проте навіть в такому занедбаному вигляді ця місцина не втратила своєї чарівності. Темно-коричневий птах, певно, колись сяяв на сонці, чорні розводи на його крилах говорили про плин часу і забуття. Стежини, викладені каменем, що йшли ярусами над водоймою, поволі руйнувалися і те каміння скочувалося вниз у воду. Треба було добре дивитися під ноги, щоб й самому не зісковзнути та не покотитися в озерце, яке настільки зміліло, що було видно його зелене, а місцями чорне, від баговиння дно.

- А ви знаєте, як гарно тут було у 70-тих минулого століття?! – мовила Мілана. – У бібліотеці мого батька є книжечка про туристичні місця нашого міста. Покажу вам. Там, на фото, я ледве впізнала цей парк.

- Принеси завтра на пари, - попросив Герман, - подивимось.

- Може, фото зробимо? – Орест дістав телефон, а за ним і Мілана свою новеньку мотороллу.  

- Я хочу біля птаха! – вона кинула Безсмертному сумку і підморгнула.

- Мілко, не дурій! Куди ти подерлася? Хіба не бачиш, що все валиться, - Герман зітхнув важко і глянув на Ореста. – Ну, що за вперте дівчисько!

- Я обережно, - крикнула.

- Ой, буде тобі, - махнув рукою Орест. – Знаєш же, що якщо щось задумала, то не переконаєш.

- Ось так, - Мілана тихенько розвернулася і притислася лопатками до спини птаха, руки розвела у сторони, спираючись на широченні бронзові крила. – Я схожа на ангела?

- Швидше на ідіотку, - буркнув Орест, фотографуючи її. На першому ж фото вона смішно показує язика другу, а на іншому – замріяно дивиться у височінь.

- Мілано, злазь уже звідти, - озвався Герман, дивлячись на купу каміння, що обвалилася з постаменту птаха. – Давай руку! Він допоміг їй спуститися і, спостерігаючи її посмішку на весь рот, тільки похитав головою.

- Давайте біля гроту ще!

- Чому б ні!

- А звідси можна пити? – запитав Орест, вдивляючись у кристально-чисту воду всередині склепу.

- Напийся – та й глянемо, що з того буде, - розсміялася Мілана, водячи рукою по камінню скраєчку, з яких був викладений грот. – Скільки тут надписів! Давайте і ми щось напишемо, га?

- Смачна! – констатував Орест, підводячись з колін і витираючи мокрі губи. - І чим ти це зробиш, в  тебе є фарба чи крейда?  

- І як ти туди залізеш, щоб зробити надпис? – додав Герман. А коли побачив хитрий погляд подруги, замахав руками. – О ні-ні-ні!  Ти нас не змусиш!

- Там води по кісточки, - фиркнула Мілана, - і камінь он виступає посередині, на нього можна стати. І в мене є коректор! – тріумфально витягнула вона з сумки ручку з білою речовиною, якою усі студенти гарненько замальовували помилки. – Чим не фарба?!

- Добре придумала з коректором! – кивнув Орест. – То й лізь туди сама!

- Германе! – свої великі карі очі Мілана спрямувала на нього. – Весело ж буде!

- Весело буде, Мілко, коли я у воду шубовсну. А в квітні не так вже й тепло, - зітхнув він, забираючи з її рук коректор.

- В цьому твоя біда, Гер, ти швидко здаєшся, - розсміявся Орест. – От на мене її кліпання очима зовсім не діє, а ти – підкаблучник!

- Ось я тобі зараз покажу, як не діє, - замахнулася Мілана сумкою на Ореста, та він приблизно цього й очікував, тому відскочив у сторону. А потім міцно обійняв її рукою за шию:

- Нестерпне дівчисько!

-  Та ви б з нудьги померли без мене, -  Мілана обійняла його у відповідь. Отак вони і стояли, спостерігаючи за Германом.

- Що писатимемо? – запитав Безсмертний, стоячи однією ногою на березі, а іншою на камені посередині гроту, поки що спокійно тримаючи рівновагу.

- Давай наші ініціали і дату! Тільки гарне місце вибери, чисте, без надписів.

Усі троє задоволені спустилися вниз на місток, що йшов поперек водойми, облущена фарба на перилах якого зовсім не додавала йому привабливості, а де-не-де уже прогнили дошки під ногами. З-під мосту витікав тоненький потічок, який крізь зарослі та високі бур’яни шукав собі дорогу на волю – падав маленькими бризками в каньйон.    

Вони зійшли з мосту і  підійшли близько до обриву, туди, де залишки поламаних сірих перил зовсім не були перешкодою між ними та урвищем. Орест переступив поручні і підійшов до оленя, кам’яної статуї, що стояла на самісінькому краєчку урвища.

- А він високий! – поплескав долонею по спині рогатого велетня.

- Оресте, що ти вже задумав? – обізвався Герман.

- Класне вийде фото, якщо я сяду верхи на нього? Оце буде згадка! Тут такий краєвид!