Лабіринт чудовиськ

Глава 1

Яскраве світло вдарило Максиму у очі. Чорнявий зеленоокий хлопець усвідомив себе лежачим на підлозі у довгому коридорі. Коли він спробував піднятися, здалося, що світ закрутився навколо ньго. Максим ледь вримався на ногах від несподіванного запаморочення. Щоб не впасти він облокотився о білосніжну стіну. Збентежений, хлопець озирнувся навколо. Коридор два з половиною метра завширшки і майже три у висоту без вікон і дверей тягнувся на десятки метрів, освітлений хірургічним світлом вкручених у стелю прожекторів. Хлопець провів долонею упродовж стіни. На дотик вона була надзвичайно теплою. Торкаючись її руками, Максим побрів до першого ліпшого повороту.
- Агов! Є тут хтось?
Суцільна тиша була йому відповіддю. Хлопець ніяк не міг зібратись з думками. Вони ніби тікали від нього, не даючи зосередитись. Максим почувався як уві сні наяву.

Останнім, що він пам'ятав був день середи. Хлопець повертався з тренування по карате. За свої сімнадцять років, він ніколи не показував суттєвих успіхів у цьому єдиноборстві, як і у будь-яких інших. Якби не воля батька, Макс давно б покинув цю безглузду справу. Проте батько завжди казав, что його молодший син має бути подібним до талановитого старшого брата - відмінного учня, гарного студента, переможця багатьох змаганнь і наразі успішного фармацевта.
- Ти повинен прикладати більше зусилль, якщо хочеш стати людиною у цьому житті. - полюбляв говорити він. - Що з тебе виросте? Ось я у твій час..
Хлопець не виправдовував батькових сподіваннь. У спорті та навчанні він був посередністю. Повертаючись додому, Максим зазвичай обирав найдовший шлях, аби хоч на трохи відтягнути той момент. Він знав, що батько знову буде кепкувати з нього, хвалячись своїми успіхами у молодості, та знову порівнюючи його із братом. Після смертю матері єдиною його відрадою у домі була бабуся Ганна. На погляд хлопця вона була наймудрішою жінкою, яка тільки йому зустрічалася. Було у її очах щось незбагненне. Коли їх погляди пересікались, серце хлопця починало прискорено битися, а в глибині душі виникало почуття ніби вона пронзає його поглядом, виймаючи нутро і залишаючи абсолютно безпорадним. Згодом він навчився не прибирати погляд, витримувати тиск. У такі моменти бабуся лише загадково посміхалась. Іноді, вечорами Максим показував бабці фотографії, які зробив. Хлопець знімав людей, тварин, пейзажі, усе цікаве, що трапить у очі. Стара їх розглядала і вони довго спілкувались про все на світі. Бабуся була єдиним членом родини, хто не глузував з його хоббі.
- Навіщо тобі це? Займись чимось корисним. - казав батько.
- Не слухай ти його. В тебе великий дар. Вловлювати те, що не можуть інші. - казала бабуся, коли вони залишались на самоті.
- Але це звичайні фотографії. В них нема нічого особливого. - заперечував хлопець.
Тоді погляд старенької замирав. Вдивляючись у фото, ніби вона бачила там те, що не здатні побачити оточуючі.
- Ти себе недооцінюєш. Коли знайдеш людину, яка буде вірити в тебе як вірила твоя мати, тоді все зрозумієш.
Після цих слів вона надовго замовкала ніби впадаючи в прострацію. Довго сиділа коло каміна, перебираючи знімки.
Насправді бабуся була дивовижною людиною. У бесіді могла закінчувати речення за своїх співрозмовників. Коли родина вечеряла, завжди вгадувала з вибіром їжі перш ніж хтось щось попросив би. Як щось запитувала, Максиму здавалось, що відповідь вже була їй відома.

У той осінній день дощ лив так, що могло здатися ніби самі боги намагаються змити зі світу весь бруд. Численні калюжі, кожна з метр у довжину, заважали просуватися вперед. Хлопець перебігав підтюпцем від одного острівця до другого, ховаючи під курткою камеру. Камера була дешевою, але заробленою на літніх підробітках. Він не міг дозволити якомусь дощу зашкодити їй. Максим брав камеру усюди при нагоді. По дорозі до спортзалу він зробив з десяток знімків і на зворотньому шляху збирався зробити не менше. Проте, зненацька розпочавшаяся, злива зруйнувала плани хлопця. Навколо один за одним минали сірі коробки будівель. Кленові листя*, вже пожовклі, розсипалися навколо. Могло здатися, що хлопець йде вигадливою килимовою доріжкою**. Холодні краплі дощу і хльосткі подихи вітру заставляли хлопця зіщулитися від холоду. На відкритій місцевості позаду спального району він мріяв про домашнє тепло і гарячий напій. Щоб зігрітися зараз він би випив будь-що. Навіть нанависну собі чорну каву. На пустирі не було ні душі. Люди перечікували грозу усередені теплих будинків під захистом надійних стін. Вітер обдував Макса з усіх сторін, та нарешті міст через річку замаярив попереду. Вода проносилась бурхливим потоком, намагаючись вийти з берегів. Самотня фігура стояла у центрі моста, вдивляючись у ревучу каламуть.
- Що там робить людина у таку негоду.. - пронеслось в голові у хлопця.
Взявшись за поручень, Максим шаг за шагом просувався вперед. Менше ніж за хвилину він майже порівнявся з жіночою фігурою.
- Вам не потрібна допомога?
Людина повільно повернулась до ньго. Закриваючи обличчя від різких крапель дощу, Максим зміг роздивитись її стан. Це була жінка середньго росту, мале довге темне, покрите колтунами, волосся. Старе сіре подряпане пальто мішкувато звисало з її плечей. Темні плями бруду покрили його мозаїкою. Обличчя жінки закривав такий самий брудний синій шарф. Погляд Максима впав на взуття. Вона мала одну туфлю, колготки були роздерті.
- Така негода буває раз на декілька років. Цей вітер збив вас з ніг? Не треба стояти посеред моста. Підхопите застуду, або ще щось гірше. Давайте я вам допоможу.
Максим протягнув руку, пропонуючи взятись за неї. Блискавка проминула над вечірнім містом. Хлопцю на мить здалося, що дівчина щось промовила. Але блискавка і шум річки ростворили слова у повітрі. Сильний повштовх вітра змусив Максима зробити крок назад і схопитися обома руками за поручень, аби залишитись на ногах. У цей момент якийсь сріблястий предмет пролетів у ньго над головою, відкромсовучи кінчики волосся. Здивований хлопець побачив великі ножиці в руках у жінки. Лише вдача врятувала його від того, щоб бути пошматованим. Шарф зліз у бік, оголюючи жіноче обличчя. Воно було разрізане від вуха до вуха. Щелепа безвольно рухалась назад і вперед ніби жила власним життям.***
Жінка вигнулась всім тілом, ставши на карачки. Максим відсахнувся і прижався всім тілом до поручня. Хребет створіння переломався у декількох місцях. Хлопець дивився як вона роздивлюється його, вичікуючи момент для нападу. Істота переминалась і похитувалась зі сторони в сторону. У Макса майже не було сумнівів, що ця тварина не з цього світу. Світу, відомого йому, в якому він звик жити. Саме нутро казало, що її вигляд і рухи не людські. Максим достатньо прозаймався бойовими мистецтвами. Він знав як одна людина може побити іншу людину. Але, дивлячись на її моторошні хижі рухи, хлопець бачив перед собою тварину.
Макимові долоні впились у холодний метал мостового поручня. Гостра біль у руках допомогла йому прийти до тями. Здавалося, як тільки він повернеться до істоти спиною - та встромить ножиці йому у шию. Хлопець не мав ніяких сумнівів на рахунок їх гостроти. Тому Максим не відводив очей від істоти. Момент! Він знав, що йому потрібно вичікати момент і тоді він зможе повернути ситуацію на свою сторону. Хлопець розумів, що обстановка на його боці. Було видно, що тварині не зручно рухатись по вузькому мосту. Злива і сильний вітер заважали істоті зробити добрий випад. Хлопець максимально зосередився. Настільки, що, здавалось, самий час сповільнився для нього. Ніколи він не ставився до бою так серйозно. Наразі його життя залежало від правильно вибраної миті.
Зараз! Перш ніж створіння почало щось робити, Максим зробив крок вперед. Вигнувшись як пружина, істота стрибнула до нього. Хлопець заблокував замах ножицями зліва і, схопившись за тулоб створіння, вдарився з нею о поручень навпроти. Той прогнувся і накренився на сорок градусів, але витримав удар двох тіл. Разом вони повисли над бурхливою річкою, відокремлені від неї погнутим проржавілим парканом моста. Лівою рукою хлопець ухопив істоту за руку з ножицями, намагаючись вибити, правою - захопив другу руку, не давая потворі ворушити нею. Проте з незбагненною силою істота почала тягнути руку з ножицями до його горлянки. Максим міг би поклястися, що створіння мало силу дорослого чоловіка. Хлопець віддавав всі сили, щоб зупинити її, але програвав у нерівній боротьбі.
Під спробами паркан все більше прогинався. Найбільш великі хвилі майже досягали їх тіл. Великим зусиллям Максим відвів ножиці від обличчя і вони вонзились у плече. Як хлопець і гадав вони були надмірно гострі. Ножиці пронзили плоть як масло, залишивши глубоку рану. Жаляча біль захопила свідомість. За декілька миттєвостей Максим відчув як сили покидають його. Щось подібне до посмішки з'явилось на спотворенному жіночому обличчі. Останнім зусиллям хлопець відштовхнувся від края моста і полетів разом зі створінням у бурну каламуть.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше