11 Розділ

Коли хлопці добігли до школи вони помітили , що не вистачає Ярослава. Юнаки вирішили, що він просто відстав від них. Через п’ятнадцять хвилин чекання, ніхто так і не прийшов. Раптом Артур згадав, що він чув, коли вони тікали, як Ярослав його кликав.
— Хлопці,― озвався він,― я мабуть здогадуюсь чому Ярослава ще й досі немає.
— Чому ж? ― запитав його Максим.
— Та тому, що його спіймали коли ми тікали.
— М-да…і що нам тепер робити? Пан Рувим нас приб’є!—запанікував хлопець.
— Не знаю. Але потрібно піти попередити його. Хто піде зі мною?― запитав Артур у хлопці. Всі стояли ні в тих, ні в сих. Ніхто не хотів йти до батька Ярослава, бо боялися його.― Та ну вас, я й сам піду!―крикнув він і пішов.
«Чому вони всі так бояться його батька? Що ж тут такого? Ну подумаєш, покричить трішки. Покличе батьків. І все.» ― Йшовши до будинку Ярослава думав Артур.
Коли Артур прийшов до будинку Ярослава, він постукав у двері будинку. В будівлі було тихо, але через декілька хвилин він почув кроки і вже через декілька секунд двері відкрила служниця.
— Доброго вечора,― привітався з нею Артур.― А чи можна покликати пана Дніпренка.
— Вибачте, але пана Ярослава немає вдома. ― відповіла служниці, і хотіла було закрити двері, але Артур її зупинив.
— Але я до пана Рувима,―відповів швидко хлопець, і подивився на служницю.
— Ну… тоді можете зайти,― відповіла жінка, і пропустила гостя.
Коли Артур зайшов до будинку, він кілька секунд тупцяв на місці, не осмілюючись зайти до вітальні, де його чекає Рувим Дніпренко.
Рувим Дніпренко шанована особа в місті. Його родина, відома на все місто тим, що завжди допомагали бідним людям, допомагали розвиватися медицині. Його батько працював у міській лікарні, помагав пораненим магам, яким не допомагала магія зцілення. Але Рувим був не таким, як його батько. Рувим прагнув до влади, був жорстоким, завжди знаходив вигоду для себе, а на інших йому було начхати.
Всі жителі міста боялися його. Завжди підлещувалися до нього, щоб він не згубив їх.
  Навколо Рувима завжди крутилися дівчата, але він нікого не наближав до себе надто близько. В молодому віці він одружився на багатій дівчині. Хоч вони і не були закоханні один в одного, але змогли тривалий час зберігати сім’ю і навіть народити дитину. Через деякий час, по невідомим причинам, помирає матір Ярослава, але Рувим довго не носив жалобу, а відразу ж знайшов іншу жінку. Пройшло п’ять років він стає мером міста. Після цього Рувим, став відомим тим, що нікого не жалів. Маги почали ще більше його боятися..
  Все ж Артур переборов страх, і увійшов до вітальні. Вітальня була у темних кольорах, посеред стояв стіл, по всіх стінах були шафи з книгами, було видно, що жителі будинку любили читати. Поблизу вікна стояла канапа, на якій сиділа Віра, дружина Рувима. Сам же Рувим біля вікна, і дивився в нього. Артур стояв і мовчав, боявся розпочати розмову першим. Чоловік також не поспішав почати розмову, а от Вірці не терпілось поговорити, але її зупиняв грізний погляд чоловіка. Тим часом служниця принесла всім по чашці чаю, і Віра зразу ж взяла і відсьорбнула трішки. губив їх.
— Чому ти прийшов?― порушив мовчанку Рувим, голос в нього був грубим, хоч він промовив це байдужим тоном, але могло здатися, ніби він прокричав. Артур зіщулився.
― Я…я…хочу…Вам дещо…повідомити,― сказав юнак із запинками.
― І що ж ти хочеш нам повідомити? ― запитала Вірка, втрутившись в розмову.
― Те що Ярослав потрапив до полону відьми Меліси. ― швидко проказавши Артур замовк готуючись до криків.
― Що?! Як ви туди потрапили! ― прокричав Рувим так, що мабуть почула вся вулиця, під бігши до хлопця і взявши його за комір сорочки. ― Я ж просив його чи ні, що не потрібно суватись до неї! Швидко! Ми їдемо до Меліси! І ти, ― вказав він на подавленого Артура, якого вже відпустив, ― залишишся в місті, і нікому нічого не розповіси! Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів подавлений юнак. — Я можу йти?
—Можеш іти, — байдуже сказав Рувим і повернувся до вікна.
Артур тихо вийшов із вітальні і чимдуж вибіг із будинку. Тим часом Рувим збирав збори по причині «як визволити Ярослава із полону Меліси». Збори як завжди збирались дуже довго, тому у Рувима був час все обдумати. «Чому він туди попхався? Я ж попереджав його зранку, що вона небезпечна, а він, що натомість зробив? Правильно... Пішов до неї. Це ж вірна смерть. Ще й якби Вірка, не покарала його, було б все чудово. Що ж мені робити? Вона ж мені не відпустить сина.» Раптом роздуми Рувима перервав голос у його голові...
"— Привіт, Рувиме, як поживаєш?"-запитав в нього жіночий ніжний голос. Чоловік відразу впізнав чий це голос.
"— Доброго вечора, Мелісо, живу так як всі маги. А ти як поживаєш?"-запитав із сарказмом Рувим.
"— Чудово. Ось тут думаю, що робити з твоїм сином? Може катувати чи....вбити? Як ти думаєш?"-запитала в нього з ноткою байдужості в голосі.
"—Не смій! Не лізь до нього! Якщо хоч щось з ним трапиться, тобі не пощастить!"-закричав він. У відповідь мовчанка. "—Можливо, вона спеціально, мене провокує."―подумав Рувим, вставши із крісла почав думати як визволити сина.
 Через десять хвилин збори почали збиратися, а Рувим ходив весь як на голках. Він обійшов свій кабінет вздовж і впоперек. До кабінету зайшла невисока жіночка років тридцяти.
 ― Пане Рувиме, збори вже зібралися, — повідомила вона йому  і направилася по своїх справах.
 — Ум-гу, ― мугикнув чоловік, і пулею вилетів зі свого кабінету і направилася до зали засідань.
 У залі було людно і шумно. Всі обговорювали те, чому їх терміново викликали на збори. Адже були вихідні. Раптом всі затихли, бо до зали увійшов Рувим. Всі стали на знак вітання. Коли Рувим сів на своє крісло, у його адрес прозвучало багато запитань. Більшість з них були: чому їх викликали терміново на збори? Рувим чекав п’ять хвилин щоб все стихло, а тоді почав свою промову.
 ― Шановні збори! — почав Рувим. ― Я зібрав ці збори тому, що відьма Меліса викрала мого сина, і тримає його в заручниках. Я навіть не знаю, що вона може зробити йому. Тому я вас попрошу знайти правильне рішення, як його визволити. ― чоловік закінчив, а збори мовчали, бо були обурені, адже із-за його сина вони зірвали свої плани.
 Наступила глибока мовчанка. Рувим не хотів порушувати її. Він присів в своє крісло із виточеними ручками і високою спинкою оббитою оксамитом. Протягом п’яти хвилин збори шепталися між собою. Через хвилину на центр зали вийшов огрядний чоловік років сорока п’яти. Вдягнений був у строгий чорний костюм і білу сорочку. Він став посеред зали, де завжди говорили свої думки, рішення депутати.
  ― Ми вирішили, — почав він, і Рувим піднявся у своєму кріслі, ― що можна було б написати листа Мелісі, або поїхати до неї і все обговорити. І думаю, це потрібно зробити завтра зранку.
  — Повністю згоден з Вами, пане Анко, ― відповів Рувим. — Дякую, всім Вам за допомогу. ― сказав він і вийшов із зали.
  Міністри залишилися обговорювати все, що сталося на зборах. Всі обурювалися , ніби то чому із-за якогось шмаркача зібрали збори. Тим часом Рувим направлявся до виходу із мерії, він швидко сів у машину і рушив додому. Завтра буде важкий день. Цікаво чи віддасть Меліса Ярослава чи ні? Ох…скільки буде переживань, сварок, криків. Приїхавши додому, він швидко зайшов до свого кабінету і сівши за стіл почав переглядати документи. Але це робити в нього не вийшло. Тому все кинувши він пішов спати…
                                                           * * *
  Артур пішов до Сабіни. Він вирішив, що вона повинна знати все про Ярослава. Він на чаклував філіжанку кави, бо сильно втомився за цей день. Багато, чого сталося  сьогодні :викрадення Ярослава, крики пана Рувима, та ще й совість мучить, адже він покинув друга на призволяще, а сам втік куди подалі. Ох …ця ж совість.
  « ― Я мабуть не витримаю, коли побачу розпач і ридання Сабіни, ― подумав хлопець. ― Що ж, вона повинна знати»
 Артур йшов повільно, роздумуючи, що буде казати їй. Дійшовши до будинку Сабіни, він трішки постояв, але тоді рішуче направився до дверей. Підійшовши він тричі постукав по них, і став чекати. Через декілька секунд він почув, як хтось спускається донизу. Через хвилину йому відкрила чорноока молода жінка років двадцяти п’яти.
  ― Доброго вечора, ― привітався Артур. ― А можна Сабіну?
  ― Доброго. Так можна, вона в своїй кімнаті, робить домашнє, ― відповіла вона і показала на сходи.
  ― Дякую, ― гречно відповів хлопець і пішов вверх сходами.
  Сабіна тим часом робила домашнє завдання: потрібно було на чаклувати собі, що завгодно, дівчина вибрала собі одяг. Але почувши якісь голоси внизу взялась дороблювати математику. В її двері хтось постукав.
  ― Можна? ― запитав голос за дверима.
  ― Можна. ―відповіла Сабіна.
  До кімнати зайшов Артур. Сабіна трішки здивувалась, але не показала цього., з дитинства вона звикла ховати свої емоції. Хлопець стояв ні в сих, ні в тих, він не знав як розпочати розмову. Дівчина мовчала.
  ― Сабін…мені потрібно дещо тобі сказати, ― почав хлопець.
  ― Що ти хочеш мені сказати?
  ― Тут цей…як його. Одним словом. Ярослав у полоні в Меліси.
  ― Що?! ― закричала дівчина. ― Як? Як він туди потрапив?! ― В Сабіни по чали литись сльози.
  ― Сабіно, не плач, його визволять.
  ― Ага, визволять. ― із сарказмом відповіла Сабіна. ― Поки його визволять, вона його закатує.
  ― Хоч, ми самі його визволимо? ― сказав Артур і пожалів про це.
  ― Давай, ― відповіла дівчина перестаючи плакати.
  Артур сів біля неї і легенько при обняв. Дівчина поклала голову на плече і тихо схлипувала. Хлопець погладив по її ніжному волоссю. Сьогодні вони стали вперше такі близькі. Завжди дівчина сторонилась Артура, а тут… Невдовзі Сабіна заснула із вологими від сліз очима, Артур поклав її у ліжко, а сам пішов до виходу вийшовши з будинку він швидким кроком пішов додому. Зайшовши до свого будинку, хлопець тихо, але швидко прокрався до своєї кімнати. Швидко роздягнувшись він ліг спати.