В місті

Сонце котилося за обрій, а я понуро пленталася по вулицях і запитувала у перехожих чи не знають вони, де живе Ганна Крамар. Я звичайно вже за годину зрозуміла, що результату не буде. Та більше в мене не було ідей, як шукати тітку, тому я не покидала намір дізнатися її адресу. Кілька разів, коли бачила будинки з вежами, стукала і питала, чи не тут живе Ганна Крамар. Я була вже у розпачі, коли почула сміх.

-Ти чорнява, так до старості питатимеш, тут кожен третій Крамар.

Поза мною стояв хлопчина, роками як мій племінник Іванко, десь з дев’ять.

-А які варіанти? -Питаю розгублено.
-Іди до ратуші, там питай. Може, щось підкажуть. - І посміхається відкрито, що видно дірки між зубами.
-А де шукати цю ратушу? - а сама і не розумію, що це за ім'я таке. Чи це так знахарку або відаючу звуть.
-Пішли відведу, а то до ночі шукатимеш. - І так швидко, плигаючи, поспішив переді мною.

Насилу наздогнала. Хлопчина постійно щось щебетав, а я перебувала у своїх нерайдужних думках. Що робити як я не знайду тітку? Куди йти й де ночувати? Те, що повертатися в село не можна, те я й сама розуміла. А от куди податися, не мала жодного припущення.

-Слухай, а не знаєш, де можна знайти роботу, щоб з житлом? -Запитала у хлопчини. Він місцевий, може, щось підкаже.
-Що ти вже руки опустила і не будеш свою тітку шукати?- Лукаво запитує.
-Буду. Проте на всяк випадок.
-Щось придумаю. Ти чорноброва не бійся, пристрою!

Як виявилося, ратуша - це так будівля називається, де сидять люди, на кшталт, нашого старости, які управляють містом. В середині до мене підійшов якийсь чоловік, якому я пояснила, що мене цікавить. Він мені й роз'яснив, що то справа безнадійна і затратна. Треба знайти людину, яка напише запит. За це потрібно заплатити. Потім цей запит передадуть до ратуші на розгляд. Це теж не безплатно. А вже потім, якщо про Ганну Крамар є якісь дані, то я їх отримаю. Але за них також треба заплатити. І це займе багато часу, може з місяць, а може й більше.

Є ще один варіант. В нього є товариш, який може допомогти, він працює в архіві й має доступ до усіх паперів. Можемо до нього звернутися. Це навіть коштуватиме дешевше. Коли він назвав мені суму, то в мене земля з-під ніг втекла. Це майже все, що в мене було. Думала я не довго. Роздумувала так, якщо швидко тітку знайду, то вона прихистить, а так і довго і дуже дорого. Тому я погодилася і заплатила небайдужій людині, який згодився допомогти.

З ратуші вийшла майже щасливою, на завтра домовилися зустрітися. А зараз треба було подумати про ночівлю.

-Що, все вияснилось? - Оцінив так мою посмішку.
-Домовилась, що завтра мені усе розкажуть.
-Хто розкаже?- Прискіпливо.
-Чоловік, який тут працює.
-А як його звуть?
-Ой, я забула запитати. Та то не страшно, завтра запитаю.
-Ти гроші заплатила йому?
-Ну звісно, що заплатила! Так що все буде добре. -Нервуюся, що він дістає своїми питаннями.
-Ой, яка ж ти дурепа! Ти ж вівця, і селючка не тямуща! -Кричить, -та й що від тебе було чекати.
-Ти чого на мене кричиш? Людина все мені пояснила, розжувала. Навіть знайшов якогось чоловіка, який за менші гроші допоможе. А ти лаєшся на мене. Ти хто такий взагалі?
-Й справді. Нащо мені воно треба. Ти на шахрайку вскочила, ти й розгрібай. Та знай, що більше ти цього дядька не побачиш. Таких дуреп, як ти, виглядає. Гроші взяв і все.
-Та хіба ж так буває? -Страх і справді бути обманутою заселявся потроху в мене.
-Буває. Ще й не таке буває.

Я кинулася знову до ратуші. Бігала по коридорах, заглядала у кабінети, питала усіх, на кого натрапляла, та отримала тільки наганяй, лайки й прохання покинути ратуш. Вийшла уся в сльозах. Я до останнього не вірила, що мене ошукали, сподівалася, що на завтра все виявиться лише жартом цього малого.

-Не реви. Нічого вже не поробиш. Звідки ти така приїхала довірлива? -Я промовчала, він не допитувався.

Хлопчину звали Федьком. Він розказав про місто і повів мене до якоїсь корчми. Як пояснив, там в нього сестра старша працювала на кухні й вона казала, що в них рук не вистачає. Таверна не з розкішних. Та мене і не візьмуть в іншу просто так.

Дорідна русява дівчина з товстенною косою, якій і я могла б позаздрити, хоча своя не тонка, обдивилася мене і покликала за собою, давши Федьку запотиличник. Провела до кухні. Куховарила і командувала тут сама хазяйка. Товста жінка з червоним обличчям і брудним засмаленим фартухом. Хазяйка поставила мене до віника і ганчірки. Спати запропонувала у коморі, де мій робочий інструмент лежить. Там якщо прибрати, буде місце. Мені навіть принесли, збитий грудками й вбачавши кращі часи, матрац. Нічого, зате дах над головою є, харчі є, ще й платити будуть, а роботи я ніколи не боялася.

Корчма була двоповерхова. На першому поверсі була кухня, хижка для продуктів, та холодна, а також приміщення, де пригощали відвідувачів. На другому поверсі жила господиня. Усі працівниці жили в місті й приходили до корчми хто коли: хто близько обіду, а хто і на світанку, подавальниці працювали майже без передиху.

Як тільки мені видали інвентар, господиня відправила прибирати: спочатку зверху, а потім і знизу. Роботи було багато, проте я хутко справлялася. Хазяйка залишилася задоволена і відправила відпочивати вже під ранок. Спалося мені не дуже. Снилася якась маячня, увесь сон кричали якісь коти. Матрац нещадно продавлював в мені ями, а часу на сон було замало. Тому прокинулася я стомленою і побитою.

На кухні вже працювали дівчата, що напохваті. Хтось картоплю чистив, хтось нарізав овочі. Федькина сестра місила тісто. Мені дали якогось гіркого напою, жінки назвали його чаєм. Та хіба ж це чай? Якась бридота! Покажу їм якось, що таке чай. Заварю їм, як ми в селі робимо, нехай спробують. А то вони у своєму місці нічого нормально не бачили. Навіть пиріжечок, що мені дали на сніданок не годиться. Я таким і собаку годувати б не стала. Одна з дівчат сказала, що залишки зі столів вже з'їли, от же що залишилося те й моє. Я була шокована, по що і сказала.