День народження

Ранок свого дев'ятнадцятиріччя я зустрічала похоронними піснями й вогнищами. Ми прощалися зі своїми загиблими. Я не соромлячись плакала. Вперше в житті я стикнулась з такою смертю. Не від старості чи хвороби, а от так жорстоко і безглуздо.

-Ти в нормі? -Запитав поряд дядько Ігнат.
-Ні! Але буду!
-Ти дуже сильна, дівчинко. Я знаю, що ти з цим впораєшся.
-Дядьку Ігнат, а чому ми не зачекали до весни чи літа, щоб переходити гори. Хіба на зиму це слушний час, щоб йти? -Дивлячись вверх, розуміючи, що буде дуже складно.
-Зараз самий час. Знаєш, чого вони звуться "Фистанські гори"? -Я похитала головою, показуючи, що не знаю. - В печерах цих гір живуть істоти -фистанці. І я б ніколи нікому не радив би з ними зустрічатися.
-Чому? -Зацікавилась, бо я вперше про таких чую.

Вже скільки усіляких істот ми вивчили з дядьком Семеном, та про таких ще я не знала. Згадавши про мого загиблого вчителя серце здавило від болю втрати. Якби там не було, зі мною на завжди залишаться знання, що він мені дав і я, згадуючи їх, буду згадувати й діда Семена, колишнього викладача у військовій школі для благородних хлопчиків.

-Це маленькі та бридкі потвори дуже войовничі й злі. Зустрівшись з одним, ти його без проблем навіть без зброї переможеш. Та вони поодинці не пересуваються. Їх безліч... тисячі. І вони якимось невідомим способом передають інформацію іншим особам своєї дикої зграї. Вони просто роздирають свою жертву. Наш караван розірвали б за хвилину, - в моїх очах стояло нерозуміння і жах, тому він спробував мене заспокоїти, - єдине, що від них спасе, це осінь і зима. Вони впадають в сплячку, як ведмеді, і до весни шлях безпечний.

Я обдумувала слова дядька Ігната. Далеко не райдужні думки сиділи у моїй голові. Я сама себе страшила, а потім сама себе заспокоювала. Адже наш головний не вперше рухається цим маршрутом і вже напевно що знає, що це безпечно.
-Про що замислилася, красуне? - Біля мене стояв Юлій і зі своєю безтурботною посмішкою дивився на мене.
-Про фистанців, -не стала приховувати.
-О! Це й справді жах! -Глузує. - Та не переживай, у цей час вони сплять. Навіть якщо по них пострибати, вони не прокинуться. Та я по справі до тебе.

-Невже?

-З Днем Народження тебе, Ларіє! - протягує мені пакунок, - сподіваюсь, що тобі сподобається. Бажаю тобі знайти своє щастя!
-Дякую, -розчулено, бо подарунка від цього неоднозначного дволикого, я вже ніяк не очікувала.

Я розвернула пакунок, і підняла очі на усміхненого койота.

-Це... де ти взяв? - Якось непомітно перейшла з ним на ти. Забувши своє невдоволення, коли він дозволяв собі панібратство.
-З нами в каравані чудові майстри їдуть, -підморгнув мені.

А я тримала в руках свій сайтак, який був схований у твердий шкіряний чохол, оздоблений срібним карбуванням. Я захоплено провела по ньому рукою і відчула тепло. Це був якийсь символ, значення якого я не знала.

-Це захисний символ. Він стане в пригоді й твій сайтак завжди буде повертатися до тебе. Навіть, якщо ти його залишиш у ворогові. -І дуже голосно зареготав.

Я не образилася. Його правда.

-Я не знаю, як тобі завдячити за такий подарунок, -засоромилась.
-Нічим. Я маю можливість зробити тобі приємно і додати у гіркі ліки трохи солодкого. Користуйся на здоров'я. І продовжуй називати мене на ім'я. Цього буде достатньо. Ну ще можеш мене поцілувати. - І хитро прижмурився.

-От же... койот! -Засміялася я.

Потім швидко чмокнула його в щоку і почервонівши побігла до свого воза.

Я крутилася біля свого фургона і роздивлялася піхви мого сайтака. Гладила срібний символ, витягувала і вставляла сайтак. Не могла натішитися.

-Гарна робота,- почула поряд.

Біля мене стояла жінка з дитиною. Вони сьогодні оплакали чоловіка і батька. Мені стало трохи соромно за свої радощі від подарунка.

-Дуже гарна. Вибачте. Я дуже Вам співчуваю.
-Тобі не ма за що перепрошувати. Мишко,- вказала головою на хлопчика, -чув, що у тебе сьогодні день народження.
-Так.
-Ми хочемо зробити тобі подарунок.
-Ви що? Не треба! -Стала я заперечувати.
-Я хочу зробити це в пам’ять про свого чоловіка. Він був дуже талановитим артефактором. Це його остання робота, -вона протягла мені браслет з дивним механізмом по середині.

Я повертіла в руках роздивляючись. Жінка просто взяла його з моїх рук і одягнула на зап'ястя, саме те, що ще вчора боліло.

-Це годинник.
-Годинник? Зі стрілочками?
-Так,- посміхається, -він завжди показуватиме вірно. Це години, це хвилини, а ця стрілочка вказуватиме напрям до щастя. І коли ти будеш щаслива, годинник перестане показувати час, а потім знову працюватиме, як ні в чому не було.
-Цікаво,- задумливо промовила я, розглядуючи годинник. Стрілочка щастя вказувала кудись в бік від мене. - Дякую за подарунок. Він дуже цінний.
-Мій чоловік житиме в таких речах. По приїзді до Славії, мені доведеться продати деякі його вироби. Шкода, що вони розчиняться між людьми, які його не знали й ніколи вже не дізнаються. А ти пам’ятай,- розплакалась,- і я пам’ятатиму.

Я обняла нещасну жінку, щоб втішити та ще раз подякувала.

-Я обов’язково пам’ятатиму.

Тільки но жінка пішла, як мене покликала до себе тітка Роза.

-Мені теж хотілося б зробити тобі подарунок, - а мені стало страшно, я вже уявила як вона обдаровує мене хутром.

Побачивши мої перелякані очі вона розсміялася.
-Я б тобі звичайно і хутро подарувала, та воно тобі ні в біса не треба. Ти й так вже приодягнена,- вона полізла до скрині та витягла з неї книгу.

Обкладинка була шкіряна і вже потерта, листи пожовкли. Та от назва мене здивувала: «Медитація для початківців. Як відкрити в собі магію»

-Дякую, тітонько, та в мені не має магії. - Пояснила їй своє здивування.
-Ти не поспішай з висновками. Тобі не обов’язково бути обдарованою. Вона допоможе розкрити в тобі потенціал. В тобі точно щось є, я рідко помиляюся. Можливо, що ти й сама не знаєш про свої здібності. А от навчитися слухати та чути себе, тобі ця книга допоможе, люба моя дівчинко.
-Красно дякую Вам, тітко Розо, -Я притулила книжку до грудей, з’явилася думка, що тітка має рацію,- я обов’язково навчуся себе чути.
-От і добре. Біжи. Бачу, що не терпиться похвалитися.