Чорна пантера

Дорога ставала дедалі вужчою, підйом крутішим, а погода все гірше. Та не дивлячись на це, я майже увесь день тренувалася. Моїми вчителями були усі: Рохан, обидва койоти і навіть тітка Роза. Вона вчила стріляти зі свого арбалета і метати мої наконечники. На диво, вона виявилася вправною воякою, а як вона гарцювала верхи? Любо дорого глядіти. Арбалет мені не дуже давався, та я продовжувала займатися. А от з метанням все вийшло з першого разу. «Природжений талант», -сказала тітка Роза.

Битися з одним сайтаком я до цього часу трохи та навчилася, а от з двома було важко. Шон гарно вправлявся з двома, тому більше часу саме він зі мною займався.

Рохан був відповідальний за фізичну підготовку. Іноді ми проводили з ним бій, меч проти моїх парних сайтаків, а от Юлій більше випробував мене на міцність моїх нервів. Отже, сумувати та придаватися спогадам, часу не було. Іноді ми так затримувались, що кілька годин наздоганяли потім наш караван, який хоч і повільно просувався, та встигав далеченько від’їхати.

Сьогодні нас гальмував дуже сильний снігопад. Ще й просувалися віз у віз. Довелося раніше ставати на бивуак.

-Судячи з усього, завтра в ранці, якщо сніг не завадить, то доведеться довго відгрібатися. Дивно, щось занегодилося. Зазвичай у цій порі, ще не повинно бути так люто. Може так статися, що ми тут затримаємося. Тут гарне плато, можна розбити табір і перечекати. -Не так для мене, як більш з собою розмовляв наш головний.
-А якщо затягнеться?- Я переживала, щоб нас тут не замело.
-Перечекаємо. В нас є чародії. Нехай не дуже сильні, щось та вміють.

От же стали табором на стоянку. Вистроїли вози, як звичайно, колами. І стали чекати. Та от чекати довелося довго. Вже три дні бушувала негода. Чародій із гурту койотів поставив купол над нашою стоянкою. І стало трохи затишніше. Над нами теж йшов сніг і вітер не затих. Однак, якщо подивитися за купол, то ставало відразу зрозуміло, що в нас в порівняні з тим, що відбувається зовні, взагалі затишшя.

Вже три години поспіль Шон на ді мною знущався. Він раз за разом показував мені, як легко він може мене здолати. Поряд стояв Рохан і тітка Роза. Вони підтримували мене і давали поради. Мене вже почало це вибішувати і я хотіла попросити їх замовкнути. Та сталося диво, вони почали сваритися між собою, бо не зійшлися поглядами на методи мого тренування. Їх сварка виходила вже за межі тренування і здавалося, що зараз вони самі почнуть битися.

-Шановні споглядачі, ви нам заважаєте і відволікаєте. -Не витримав Шон.

Обидва невдоволено лаючись пішли геть, ще довго було чутно їх суперечки. Та й в мене пропав запал на бій. Тому Шон вирішив відпустити мене відпочити. А вже біля своєї повозки, яка межувала з повозкою тітки Рози, я застала надзвичайну картину. Рохан міцно обнімав жінку і дуже пристрасно її цілував. Вона не тільки не була проти, а навіть, здається, була ініціатором і верховодила процесом.

Я засоромилась, і було незручно, що я застала їх зненацька, тому поки мене не розкрили, швидко прошмигнула всередину своєї повозки. Я відчувала, що мої щоки палають від зніяковіння і водночас хотілося сміятися. Я себе не стримувала і тихенько хіхікала. Я хоч і була сільською дівчиною, та дрімучою не була. Я чудово знала, як робляться діти й звідки вони беруться. Та все одно я була далека від кохання, адже в нашім краю дівчата берегли себе для чоловіка. А такого поки що в мене не намічалося. Хоча я не була сліпою і відчувала на собі погляди братів Бамашеге. І неоднозначні натяки Юлія не раз переводила у жарт. Та не відчувала в собі взаємність до них, тому і не давала їм надію.

Одного вечора ми відпрацьовували з Шоном вихід із захвату. Ну ніяк мені не давалося, я вже відчувала, як вогнем обурення горить моє обличчя, чорне волосся вибилося з коси та лізло в очі. Я зі всієї сили вдарила койота по колінці. Він на мить розгубившись випустив мене, а потім різко перехопив, розвернув і поцілував Я спочатку розгубилася, а потім відсторонилася. Хоча скажу правду, що ноги мої підкосилися. Я важко дихала. Та не від поцілунку, а від того, що вже видихалася, намагаючись від нього відбитися. Очі в очі, час неначе застиг. Шон дуже уважно на мене дивився, його очі почали трансформуватися, зіниці розширилися. Шон ніжно провів пальцем по моїй щоці. Заправив волосся, яке вибилося, за вухо.

-Як ти привабливо пахнеш! -Притиснув мене до себе міцніше.

Сором і розгубленість навалилися на мене, довелося втікати. Не встигла я забігти за перше коло обозів, як наткнулася на Юлія. Відразу зрозуміла, що він дуже і дуже сердитий. Очі палали, де й ділася його звична веселість.

-Ну і як воно? -Процідив крізь зуби.
-Що саме? -Не зрозуміла я.
-Я про Шона.
-Юлій,- тільки-но я почала, як він мене перебив.
-Для тебе ж не новина, що ти мені подобаєшся? Я відносився до тебе дуже коректно, оглядаючись на твій вік. А схоже, що цим самим втратив тебе, -вже спокійніше і менш емоційно,- якщо ти вибереш його, я поступлюся. Я не буду заважати вашому щастю.

Койот відвів від мене очі й подивився на вершину гір, де бушувала негода.

-Паршиво!- промовив в нікуди та пішов геть.

Я зовсім розгублена і спантеличена пішла між возами, просто швендяла і думала про своє.

-Ларіє! -Почула я.

От хто б сумнівався, що мене залишать у спокою. Почала роздратовуватися. Та уся злість пройшла, коли я подивилася у ясні очі Агнеси.

-Сідай до мене, пригощу тебе гарячим чаєм, - мені й справді треба було заспокоїтися, тому я не вагаючись сіла в екіпаж слідом за Агнесою.

Я була тут вперше. Я взагалі вперше сиділа в критому екіпажі, ще й в такому розкішному. Всередині стіни були оббиті тканиною, такою ж як і диванчики. З боку стояла невеличка грубка, яка обігрівала екіпаж, я відразу почула магію на запах. Вона була гаряча і пахла якимись луговими травами. Я втягнула повітря. До чого ж добре. Відразу згадалися поля, куди я гнала худобу пастися. Схоже, що я мала занадто мрійливий вигляд, тому Агнеса хмикнула.