У п'ятницю тринадцятого ніщо не віщувало неприємностей

Ну добре. Не треба прискіпуватись. З п'ятниці на суботу тринадцятого. Але ж не віщувало.

Весвітові так треба - спочатку нас приспати у затишку, а потім кинути в крижану воду або жар полум'я. І ще там щось було про мідні труби. Називається - природний відбір.  Хто не втопився, не згорів і в кого не горять труби, або хто опанував гру на кларнеті, той на цей раз молодець (але це не точно).

А інші відбір не пройшли, нехай це послужить їм уроком у прийдешньому житті. Воно теж буде бентежне для тих, хто хотів бути переможцем у життєвих перегонах, але не зміг.

Божечки, це в мене знову неконтрольована філософія прокинулася. А я - ще ні.

І взагалі, за Дарвіном не "виживають сильніші", а "гинуть слабші". А всі, хто не загинув, отримують шанс втрапити на наступний відбір.

Тож не розслаблюємось. Життя - то така штука, що неуважно гляне на те, як ти, Марієчко, замерзаєш в темряві замість одягтися і зігрітися. І піде повз тебе далі - посміхатися тим, хто жоче вижити,а не відтягувати невідтягаємий момент вилізаня з-під ковдри і пошуку одягу навпомацки.

До речі, а навіщо вилізати з-під ковдри? Вона тепла.  Піду в ній.  От яка я розумна - бачила ти мене, еволюціє, як я зараз вижила з допомогою розуму, а не примітивних інстинкті,  кігтів і зубів? Та отож. Людина розумна - це я і це звучить гордо.

Сссс, хто понаставив тут всього такого, об що  забиваються мізинці? А якщо глибше копнути, то хто нам дав ті мізинці і навішо, вони ж ні на що інше не здатні, тільки за все чіплятися і об все забиватися.. І ніяка еволюція їх не бере, хоч вони безпомічні і непотрібні. Як зуби мудрості.

Ну, зуби мудрості потрібні стоматологам принаймні. І аппендикси - хірургам. А от мізинці - нікому, щоб про них не думали усякі доісторичні типи типу Дарвіна, отак.

Бо що б там не виробляв природний відбір, а ці непотрібні органи нікуди не діваються. Найслабша ланка, а не відпала, як колись хвіст в наших далеких пращурів.

То що - ці мізинці потрібніші за хвоста? Не вірю. Хвіст би мені не помішав.  Зайва кінцівка - зовсім не зайва в наші часи. 

О-о. А це здається стілець. А на ньому мій теплесенький халатик. А під ним мої пухнасті капці. Так можна жити.

Гм. Так може мізинці все ж потрібні - щоб знаходити те, що мені необхідно, коли я нічого не бачу?

Це відкриття тігне на Нобелівку. Як мінімум. І пропаде  нікому невідоме. Бо до ранку я все забуду. 

А от був би тут Ром, Ми б з ним все це гарненько обмізкували і ...

До речі - де він так довго? В темряві час тече якось не так, як при світлі. І це теж заявка на відкриття світового значення. І знову людство нічого не взнає. Бо я забудько. 

Треба вже Ромчику прийти із своїм ліхтариком і розказати, що ж там трапилося. А то воно все більше схоже на роман-катастрофу. Раптом поки ми спали сталося щось непоправне в загальноземному масштабі?

О, світло загорілося.  Кінець світу відміняється, але це не точно. 

Треба ще щось тепле швиденько  накинути і піти подивитися, що ж то взагалі було.

Чи не треба? От побачить він мене таку -  розпатлану, розгублену і зовсім не елегантну -  і подумає: а що я, власне, знайшов у цій капусті в пантофлях на босу ногу?

А сидіти тут і нічого не знати теж не випадає. Так можна вжитисяв роль дамзелі в дістресі, і не вилізти з неї повік. Всі й раді будуть керувати моїм спасінням і не питати, чи я взагалі так вже сильно хочу врятуватися невідомо від чого. А може я більше хочу рятувати. І навіть трохи вмію.

Так, де моє чорне пальто і панамка?  Ну от тепер ніхто не скаже, що я легковажна і не в шапці. Тепер  можна сміливо робити те, що треба - йти і дивитися, що ж там сталося і чи треба комусь моя допомога.

До речі - котра година?

Тю, думала, що проспала півночі. а виходить ще зовсім дитячий час.

Чого це двері не відчиняються, цікава я знати. Невже цей... цей, ну я йому влаштую, поганцю, невже цей Ром мене зачинив, щоб я не могла вийти і наразитися на небезпеку?

Яка тут може бути небезпека, я вас питаю? Хоч з вікна вилазь на двір, згадай золоте дитинство.

Що це таке? Вікно теж не відчиняється...

Так, Маріє, прокинься нарешті. Тобі не треба виходити, щоб взнати все, що треба, про цю нічну тривогу. В тебе є телефон. В Роми є телефон. В усіх є телефони.  І комп працює, можна влаштувати інтернет-конференцію з цілим світом, не виходячи з кімнати.

Тааак, мінус один. Ромасичок забувся телефончика прямо отут на столі.

А хто ж тепер мені все розповість? Ага - хто ж, як не наш майстер на всі руки, якого ми озолотили, взявши на непильну роботу. Він зараз все і відкриє.

Зайнято. О, не одна я така розумна і допитлива. Що ж, є ще фізбучик, а в ньому месенджер. Хто в нас зараз в мережі?

О, Зомбі тут. Авторитетний мущина, баба Танька брехати не буде. Зараз він все і пояснить: чого це в його розумному домі  з подвійним захистом  всього не можна вийти ні через двері, ні через вікна.

-Тук-тук, ВМ, що трапилося?

-Не хвилюйтесь, Маріє. Все скоро розблокують.  Через відключення електрики порушились якісь захисні протоколи, тому при  раптовій появі струму автоматично заблокувлися всі двері і вікна. І хто залишився в кімнатах, трохи почекає. Наш стажер вже майже розібрався з проблемою. Але  я прошу вашої поради. Бо розгубився з незвички. Тут трохи незручна ситуація.

-Та кажіть вже, не тягніть інтригу. Що ви могли зробити незручного опівночі в себе у кімнаті? Те, що мені лізе в голову, я не озвучу і під тортурами.

-Добре, що ви так в мене вірите, Марія. Але я тут не сам.

-???

-Анстасія зайшла до мене перед сном, принесла термінове сповіщення по роботі. Різниця я в часі, там, звідки відправили, ще був робочий день.

-І що в цьому незручного? Вона до вас постійно носить то на підпис щось, то  такі от сповіщення, то наради в вас службові.

-Мені теж так здавалося.  Але В'ячеслав... Він вже півгодини  стоїть під дверима і час від часу намагається їх відчинити. І Він  вимагає, щоб я випустив Анастасію, не слухає ні мене, ні її.