Повії - найвірніші. Бо вже все в житті бачили, крім нормального життя.

-Синку, це ти?

-Ну а хто ж. ти ж мене набрала, мамо.

-Ніяк не звикну, що в кожного свій телефон. А не один на весь поверх. Відстала від життя твоя мати. Та й життя пройшло вже майже. Можна не доганяти його. 

-Пробач. Я хотів пошуткувати. Вийшла дурниця. Твій син дурний, а його мати дуже розумна, красива, освічена і весела жінка з добрим почуттям гумору. Тільки зараз чогось не в гуморі. Кажи, чого. Ти ж ніколи на  такі дурниці не ображалася.

-Не знаю, як сказати. Довго готувалась, навіть щось записала, потім порвала і викинула. Відчуття, що це дуже небезпечно.

-Що таке, здоров'я підвело? В мене є знайома лікарка, я попрошу її на тебе подивитись. Весна, всі якось дивно себе почувають.

-Не перебивай мене, сину. Бо я й так  зіб'юся.  Я Здорова. Тобто не гірше себе почуваю, ніж завжди. 

-Фуууххх. Ти мене налякала.  То весняна  депресія, мені одна лікарка казала

-Синку, є тільки одна лікарка, яку я вислухаю, якщо мені буде погано.Але ти мене познайом з тою, про яку у двох реченнях два рази згадав. Ти раніше ніколи про своїх жінок так не говорив.

-То не моя жінка, мамо. Просто знайома. Ми тут разом працюємо. Вона провела профілактичний огляд і після нього розказала про весняну депресію. Дуже цікаво, я не знав про таке. Можу тобі розказати про тривожність. Не переймайся. То через збільшення світлового дня і ще через дещо. Треба пити...

-Сергію. Не перебивай мене. Інакше я відключусь і нікому нічого не скажу. А мені страшно. Не через депресію. В мене депресія від страху. Почуй мене будь ласка. Батькові я не можу про таке казати.

-Пробач, я тебе уважно слухаю.

***

Я  це розказати у двох словах?

Мене недавно запросили до себе родичі. Племінниця покійної сестри. Ми не дуже родичалися, це не нашого поля ягоди.

Вона була одружена колись з великим цабе, а в нас сім'я проста. Нас вони не показували знайомим, хоч мамині смаколики приймали з задоволенням. Ну то таке. 

Племінницю я кілька разів в житті бачила на всяких спільних сімейних урочистостях і останнього разу - на похоронах сестри. Знайомство формальне. І от вона мене якось знайшла тут, у пансіонаті. 

Як їй це вдалося? В нас тут ніби клініка. Особисті дані пацієнтів не розголошують. Але вона так впевнено говорила, коли подзвонила. Хотіла, щоб я допомогла втілити задум відомого художника-портретиста. Але йому потрібна була третя модель з явною сімейною схожістю.

А ще ж давно люди помічали, що я більше схожа на неї, ніж її мати за життя. На похоронах навіть підходили й казали про це. Ну от тепер їм треба, щоб я з ними позувала для картини, ну дуже вже треба. 

В них просторо, можна відпочити від товариства пансіонату, погуляти по Києву. Вони з дочкою будуть раді відновити сімейні зв'язки.

Все було дуже ввічливо., хоч і якось не дуже щиро. Але пансіонат в цю пор року дуже гнітюче діє на мене.  Тому вирішила - чому б не розвіятись. Почитала про того художника. Він і справді відомий портретист для дуже заможних людей. Картини хоч і надто декоративні на мій смак, але  все ж цікаві за композицією і виконанням. Немов би машина часу принесла художника з позаминулого століття. І він пише сучасних людей, але дивиться на них з минулого. І іноді вони його трохи дивують. Таке містичне враження.

Ну от, приїхала. Розкішний дім, справді розкішний, реставрована триповерхівка з прозорим ліфтом, вигадлива кована огорожа, всередині все навіть на вигляд коштовне, хоч і не дуже пасує для житла, де людям зручно і тепло.

Відчуття якогось холоду від величезних вікон і вільного простору, хоча в домі тепло, навіть жарко. Бо вікна зачинені. Смог з вулиці і шум, якщо відчинити. Кондиціонери працюють, але все ж відчуття, що трохи душно і тебе кожної миті хтось бачить. 

Обслуга ввічлива і майже невидима. В пансіонаті вони трохи нав'язливі і скритно зверхні. Одна Віра там жива людина з усіх працівників. І посварить, і поговорить. Іноді мимо пробіжить і не помітить, така заклопотана.

Не  дав мені бог доньки. Син чудовий, красень, розумник, піклується про нас. Але  хотіла ще й донечку. Була б, як ця Віра, може б онуки вже були. В неї є донечка. Така мила дівчина в кумедних окулярах і панамці.

Дочку можна одягати, як лялечку, вона з мамою близька, як подруга. Син не так...  Щось я не про те думаю.

Сергій обіцяє онуків. Може вже візьме за себе хорошу жінку. Дівчину, бо жінка його віку вже дитинку не народить, хіба що є такі клініки, де всі можуть народити. А дівчина за сина піде і молода.  Він в нас такий. Дівоча погибель. Тільки різниця велика буде. Он у Віри доня, вона б могла сподобатись Сергійкові? Гарна була б пара, але то зовнішнє. З Вірою пара була б гарніша. 

Не судилося. Наша сім'я мов проклята. Шлюби дивні. Мій зовсім ніхто не зрозумів. Сестра наче добре вийшла,  а все життя зітхала і не виглядала щасливою. Сергій серед своїх жінок загубив щось у собі.  Знову розійшовся. Не хлопчик вже. Скільки можна перебирати. Краса іноді -  прокляття. Вони на його красу летять, як метелики. А він сам метеликом пурхає по квітах. Ніяк не зупиниться. Обіцяв, що вже все. Так хочеться вірити.Так важко залежати, навіть від сина. 

Каже - буде свій великий дім в нас. Не хочу такий,  як цей. Він неживий якийсь. Може завеликий.

Добре, що можна скоро поїхати звідси. Не думала, що може бути тяжче, ніж в пансіонаті.

Одна розрада - Пан Ковальський.  Де б ще побачила, як працюють справжні митці. Невдоволений собою.  Все переробляє, світло постійно міняє. Костюми театральні, а гриму майже нема. Все робить підсвіткою. Іноді моторошно дивитись на племінницю з дочкою.

В житті -  звичайні пещені жіночки, може трохи простувата старша, трохи стервозна молодша. А коли світло  встановлено, то справжні відьми. Бездушні, зловісні, розумні і безжальні. Невже й я так виглядаю? Це ж треба - я в ролі норни. Я, що нічого вжитті не контролює,  зображена тою, що  вирішує, кому коли вмерти і як.  Мені довірено перетнути нитку. Іронічно.