4. Відкриття

Щоб спустити злість, використала вже перевірений спосіб — роботу. Розтяжку зі сходів забрала. Краще вже мати це, ніж нічого. А тоді пішла з жучками досліджувати хол. Щось мені підказувало, що тут все не так просто. Треба було, мабуть, ще вночі сканером просвітити усе…

Від холу мене відлякав Богдан, який спустився вниз. Тому я прослизнула нагору, і спочатку ніби у себе у кімнаті покопалася, але тоді навшпиньки пішла до кімнати Богдана. Він щось робив на кухні, я чула. Кілька кроків — прислухаюся. Все в порядку. Ще кілька кроків. Вже перед самими дверима завмерла. Наче нічого, тихо. Точніше, гучно на кухні. Потягнулася до ручки, почала потроху її натискати.

— Мала, йди сюди!

Я аж підстрибнула від крику знизу, а серце застукало з шаленою швидкістю. Так, спокійно, нічого він не знає. А я взагалі сплю у себе в кімнаті, от!

— Ластівко, у твоїх інтересах зараз же спуститися!

В моїх інтересах зараз дізнатися, куди ж вів той провід у тебе у кімнаті… але робити нічого, я все ж вирішила, що краще послухатися.

Богдан знайшовся на кухні, як я і чула. Копошився з чимось біля плити, на мене, як завжди, не звернув уваги. Навіть без запрошення сіла на стілець. Все одно покаже це… 

— Чого тобі? — запитала похмуро його спину.

— Це тобі чого, — хмикнув.

Він поставив сковорідку назад на плиту, взяв тарілку, куди накладав з тої яєшню, і поставив її переді мною. Тоді дістав з ящика ніж з виделкою і також поклав поряд. Крім яєшні, пів тарілки займав нарізаний свіжий салат.

— Весь день голодна зібралася по будинку лазити?

Я кілька разів перевела погляд з яєшні на Богдана, намагаючися вкласти це у голові.

— Без м’яса, не турбуйся, — хмикнув він.

Думала я точно не про це, але зауваження одночасно і напружило, і розлилося всередині теплом. Він навіть знає, що я вегетаріанка! Тобто потурбувався про це дізнатися і не забути, коли готував мені сніданок. Готував мені! А я сама собі часу на це не знайшла. І не локшину запарив кип’ятком, а салат навіть порізав.

— Дякую, — тихо сказала я, а самій чомусь було ніяково.

— Їж давай.

Він теж сів за стіл, але собі нічого не брав. Так ми й сиділи мовчки. Я їла, а він поряд втикав у телефон. Тоді я встала помити посуд, а коли обернулася, його вже на кухні не було. Виникла думка, що він тут взагалі сидів, щоб переконатися, що я поїм, але вирішила на цьому не зациклюватися.

Після сніданку, який вже більше на обід походив або і був обідом, я знову перемістилася у хол. Богдан щось робив у себе, тому мені лишалося тільки досліджувати нижній поверх. І так достатньо спокійно пройшло кілька годин, за які я знайшла усі вузли контролю охоронки, провела ревізію комори й за допомогою жучків таки знайшла шлях вниз. У тій же коморі. Зрозуміло, чому я раніше його не бачила, бо там я вночі не рилася. Та і взагалі він був нічого так замаскований, якби не мої жучки-сканери, я б дуже довго його шукала. І не факт, що знайшла. 

Прохід, як у фільмах, відкривався за стелажем, а для цього треба було натиснути кілька сенсорних кнопок на панелі в бетонній стіні. І я кажу, цю панель фіг він бетону відрізниш! Аж заздрощі взяли, теж таке хочу. Певно я навіть знаю майстра, який це зробив, треба буде з ним поговорити після…

Код я підбирала з годину. Хакнути й поставити своє було б швидше, справа кількох хвилин, але у випадку будинку Богдана це не наш шлях. От якби у мене була ціль обікрасти його і швидко змитися, то так. А зараз доводилося витрачати час на підбір, щоб нічого насправді не зламати. Поки що.

Тільки-но я підібрала код і відкрила двері, як почула кроки цього нелюда сходами. Довелося швиденько звідти змитися та удати, що я лежу на дивані. Богдан, побачивши це, скептично хмикнув.

— Раз тобі нема чим зайнятися, пішли вечерю готувати.

Я нахмурилася, але хвилинку подумала і пішла за ним. Наша етика, щоб її… тобто там не прописано, звісно, що ти не можеш їсти вечерю, якщо її не готувала, але після сьогоднішнього ранку совість мені б не дозволила так зробити.

Богдан усміхнувся мені, а далі, на диво, у нас вийшло доволі непогано спілкуватися. А почалося все з музики. Я спокійно собі різала помідори на соус, коли він запитав, що поставити.

— У твоєму звіті на мене не було улюбленої музики? — я додала в голос максимум здивування і навіть ахнула. — Як так?

— Ластівко, ти мені лестиш.

— Ну я ж думала, ти Бог… — я навіть показово очі догори звела.

Богдан усміхнувся і клацнув мене пальцем по носу.

— Непогано. Але я не цікавився, чесно кажучи.

— Що ж зараз зацікавився, — пробурчала я.

— Цікаво, що тобі подобається.

— Мені не цікаво.

— Дашко, нам жити поряд, ти справді хочеш спілкуватися весь час лише прокльонами?

Це не надовго!

Хотіла відмахнутися від нього, але глянула у ці серйозні карі очі й передумала. Зараз уся його увага знову була на мені, і взагалі виглядав так, наче йому не все одно на відповідь. Наче він би хотів принаймні спробувати спілкуватися. І хай це могла бути одна з тактик, але чому б і ні? Я ж знаю, що все одно не здамся. А не гризтися кілька днів приємніше, ніж гризтися. 

Та і, попри те, що він мене неволив, ненавидіти його не виходило. Не знаю, чому. Бісив, злив та дратував — так. Але це було зовсім інше, не ті почуття, що у мене викликали зазвичай ні, кого він називає «моїми невдахами». І не зараз. От зранку і вдень так, а зараз, на кухні зі знову скуйовдженим волоссям і цим уважним поглядом злості він не викликав. Та і весь день поводив він себе зовсім не так, як ті «невдахи».

— LKVNOM.

Богдан усміхнувся та включив один з альбомів, а потім якось так вийшло, що ми підспівували пісням, і так, він теж їх знав і видно любив. Те подай, тут послідкуй, ось тримай ще овочі порізати, а потім і про щось пожартували, і ось вже разом сміємося…

Спілкуватися з ним було легко, особливо коли я остаточно відпустила, що тут взагалі-то не по своїй волі, і на деякий час дозволила собі розслабитися. А потім він дістав мені вегетаріанський фарш, а нам було лінь робити два окремі соуси болоньєзе, тому зробили тільки один вегетаріанський.