17. Чуйність

Півтора місяця чи два? А може і два з половиною? Навіть складно сказати. Операцію ми давно продумали й все потрібне було. Останні тижні два точно ми тільки тим і займалися, що тренували мене. Вже навіть по три рази на день. Підкачка тільки один, але відпрацювання блоків, ударів, падінь, різних ситуацій… 

Ще Богдан показував мені тонни відео і коментував, що відбувається. Де, хто, чому. Чому переможе. Навіть коли слабкіший. Що можна використовувати крім рук та ніг. Що мені завжди носити з собою. Як оцінювати противника ще навіть до бою. Я записала під ці відео, а прокидалася на тренування. Спаринги мені вже снилися щоночі. Втім, що ще мені могло снитися крім них та Богдана, якщо це єдине, що зараз бачив мій мозок?

І ще постійні спроби дістати мене вдень та вночі. Хоча чому спроби, Богдану це якраз вдавалося. Ми наче повернулися в минуле, але помінялися ролями. Тепер він повісив мені на шию якийсь кулон на ланцюжку як у кристала і став постійно крутитися навколо мене, обіймати, волосся поправляти чи непомітно тягнув за нього, як проходив позаду. І це працювало, на жаль. Він вертав мені цей кулон по сто разів за день, а я похмуро на це дивилася, одягала назад і обіцяла собі бути пильнішою. Та так відбувалося щоразу.

А ще він приходив уночі. Каже треба чуйність тренувати. Яка різниця, наскільки я буду класно битися чи вивертатися, якщо до мене можна підкрастися, коли я сплю. Хоча до мене можна підкрастися і коли я не сплю, як він це постійно демонстрував, але над сном теж хотів попрацювати.

Але якщо він свого часу прокидався ще коли я з кімнати виходила, а ще якимось дивом міг відчувати, що в повній темряві хтось є, то я прокидалася тільки коли він торкався мене.

— Ластівко, будеш так спати, можеш прокинутися не там, де очікувала, — весело кинув Богдан, лежачи поряд на моєму ліжку.

— Зараз же я прокинулася.

— Ага, бо я розбудив, — фиркнув хлопець, — а якби я тобі під ніс підсунув ганчірку, щоб подихала чимось і відрубилася зовсім?

— Дякую, що не зробив так, — буркнула я. — Відстань хоч на трохи, а?

Це неможливо вже! Він абсолютно всюди. Навіть поспати спокійно не дає. Я не можу бути напоготові цілодобово!

— Ха, я не нив, і ти у мене витерпиш.

Згадав мені, зараза! А я думала, ми як домовилися, те все лишилося позаду… Ну принаймні вдень я ланцюжок пробувала смикати, а вночі його вже не чіпала. Та і сил не було.

— Помста — це низько. Ти ж старший мудріший хлопець, Богдане.

— Ти мені що комплімент спробувала зробити? — усміхнувся він.

— Ні, пробую маніпулювати тобою у своїх корисливих цілях.

— А, а то я вже хвилюватися почав.

— Якщо так, то зробила, — тут же зорієнтувалася я, — хвилюйся.

Богдан тихо розсміявся, а я навіть очі заплющила, бо дивитися на нього у півтемряві, коли він лежить на сусідній подушці й сміється, було занадто. І так я добре відчувала, що він поряд. І чула сміх. Гарний, від цього і самій хотілося усміхатися.

— Дашко, це тобі потрібно, — відсміявшись, сказав хлопець. — А ти навіть не стараєшся.

— Я стараюся! — від обурення навіть очі розплющила. — Пробую… як можна старатися, якщо я сплю? Як ти це робиш взагалі?

— То тонка наука.

Він перевернувся на спину і якийсь час дивився у стелю, а я завмерла. Питання, мені здавалося, було звичайним, та хлопець явно щось згадував. І певно не надто радісне, бо я ще ні разу не бачила, щоб його погляд був таким скляним. 

Та врешті хто сказав, що він від щасливого життя став діамантом, який спеціалізується на тому, щоб людей вирубати? Хоча, здається, зараз у нього все в порядку. Та минуле таке, просто так не стирається й інколи може нагадувати про себе, навіть якщо ти вже відпустив його. Але не мені в це лізти.

— Ти наче ніколи не відчувала, що може трапитися, — нарешті сказав він. — Що дивно, враховуючи твоє життя зараз. Але не важливо, — Богдан повернув до мене голову і блиснув своєю звичною усмішкою, — я дещо придумав. Старайся краще або дізнаєшся, що саме.

Він легко клацнув мене по носу, а тоді плавним рухом піднявся і пішов до себе. Я ж ще з хвилин двадцять неспокійно переверталася з боку на бік, подумки налаштовуючи себе, що від усіх шерехів потрібно прокидатися. Не тому, що він налякав, я ж знала, що нічого поганого не зробить. А бо мені це справді потрібно. І ще хотілося нарешті десь перемогти.

Тієї ночі хлопець не вертався більше, а от наступної я прокинулася зовсім несподівано. Уві сні було щось таке, наче хтось наблизився, але десь на задньому плані. А тоді я почула «клац», щось мʼяке обхопило зап'ястя і ще один «клац». От тоді-то різко вскочила! 

Тільки не все було так легко. Праву руку різко сіпнуло назад, а я зрозуміла, що вона прикована наручником до узголів'я ліжка. Якимсь несправжнім, з мʼяким хутром, так що від ривка було не надто боляче. Але тверду середину під тим хутром запʼястя все ж відчуло.

— Богдан, блін! — обурилася я.

А він дзвінко розсміявся і відкотився на ліжку від мене, щоб не дістала руками й ногами.

— Я ж казав, все на світі проспиш.

— Не смішно! Де ти взагалі цю нікчемність взяв? — я махнула рукою у наручнику, наскільки це було можливим. — Нормальних дістати не зміг чи що?

— Кицюню, я ж спеціально мʼякенькі підібрав. Турбувався, щоб тобі було зручно.

Цей хлопець взагалі неможливий! Навіть як пробуєш якусь шпильку кинути, перекрутить все так, що знову я сиджу не можу слів від обурення знайти. А самому хоч би що! Рже собі далі, оглядаючи мене.

— Дай ключ, — попросила я.

— Ластівко, чи не ти у нас майстер зламів усього підряд? — хитро усміхнувся.

— Ти пропонуєш мені переводити такі навички на іграшкові наручники?

— Впевнений, такого досвіду у тебе ще не було, — знову усміхнувся на всі тридцять два. — Розважайся.

Підморгнув мені й, посміюючись, змився з кімнати. Зараза!

Наручники я, звісно, відчинила. Витягла з волосся шпильку, покрутила трохи, ото й усіх справ. Якщо він думав, що це буде проблемою, то глибоко помилявся. Але ж придумав таке, ну! І навіть уявляти не хочу, що він придумає наступного разу… ненормальний.