20. Назад до життя

Новина, що Ластівка з Богом обчистили Цитадель, з’явилася у стрічці наступного ж дня. Гвоздичка вчепилася у звістку з Цитаделі й розкрутила до цих деталей буквально за пів дня. Журналюга недороблена! 

Я ніяк не коментувала, попри усі її спроби. Бог же лиш віджартовувався. Але то, звісно, звична справа. Гвоздичка на таке і не сподівалася ніколи, хто ж буде ділитися? 

Вона сама дістала, не знаю де, дані про кількість вирублених охоронців та деякі з прийомів, які ми використовували. Про зламаний зв’язок, наприклад. І ціле розслідування опублікувала, що там були мій почерк і почерк Бога, так що сумнівалися у тому, хто сходив у Цитадель, дуже мало хто. А як Рай їй погодився допомогти й вже через день нарив відео з камери одного з будинків неподалік, де були ми, то сумніватися перестали навіть найбільші скептики.

І понеслося! Таких обговорень не збирали навіть… навіть не знаю, з чим порівняти! Ще б пак, дві легенди нашого тісного світику працювали разом. І, знаючи нас, всі розуміли, що це було не добровільно.

Діставали мене настільки, що з онлайну я взагалі звалила на деякий час. Якби вони ще в офлайні мене не знаходили! Від першого я легко вислизнула, другого вже довелося вкласти на лопатки та втекти, а після третього я перестала церемонитися і била в повну силу. Вивернутися і підгадати момент, щоб нанести один, але сильний і точний удар. І у мене виходило. Ти мав рацію, Богдане, я готова.

Чотири місяці. Я була у нього чотири місяці, як виявилося. І мені про це нагадувало абсолютно все навколо. Почати з того, що, виявляється, він платив за мою квартиру. Це я дізналася на наступний же день. Полізла в комуналку спочатку, а там чисто. Потім з хазяйкою говорила, але попри те, що я вже підготувала цілі сльозливі історії про жахливі хвороби й мене без свідомості, у неї не було жодних претензій. Вона навіть не одразу зрозуміла, що я взагалі від неї хочу. А як зрозуміла, то здивовано каже, що твій друг же за все заплатив, не переживай. Поправляйся.

Чомусь виникло відчуття, що будь у мене квіти, навіть вони були б политі. Але, по перше, квітів у мене не було. А, по друге, пробратися до мене у квартиру було об’єктивно нереально. Навіть господарці. Добре, що вона про те не знала, вона в іншій країні жила. 

Я цю невеличку квартирку зняла, ще як тільки стала діамантом. І хоча зараз могла взяти хоч пентхаус, та і не в оренду, але мені було лінь перероблювати захист по новому. Заради чого, більших вікон? Та ну, нафіг. Мені тут було затишно, звично і я почувалася у безпеці. Раніше тільки тут я і почувалася у повній безпеці, бо пройти крізь мій захист не міг ніхто.

На форум перший час я не заходила, бо там активно обговорювали нас з Богом. А мені його і так вистачало! Його голос звучав, коли я зранку розминалася. Єхидні коментарі, коли присідала чи відтискалася. Картинки з залу, де він ходить на руках, мерехтіли перед очима, коли я лежала розтягувалася. Богдан, блін! 

Як до мене хтось намагався причепитися і забрати кристал, його коментарі звучали направленням. Кадри з відео і його палець, який тикає перед очима. Слова пояснення. Його рука, яка правильно виставляє мою. І усмішка, щира і трохи горда, яка б у нього була, якби подивився зараз на мене. Богдан, блін! Нікуди від тебе не дітися. Але дякую. Твої коментарі тільки що зберегли мені кілька днів на свободі.

За деякий час все вгамувалося. Гвоздю на пару з діамантиками набридло обсмоктувати тему нас і Цитаделі. Коментарі у моїй голові звучали все рідше. І вдень, і вночі. Якщо перший тиждень Богдан точно був у моїх снах, то скоро мозок назбирав собі нових вражень і поступово хлопця звідти витіснив. 

Не повністю, правда, він все ще з’являвся час від часу. А інколи я навіть прокидалася і не могла заснути. Богдан, блін! Дай мені спокій… його усмішка, очі, поцілунок. Єдине, що ти зможеш — стогнати. Рука у мене на талії. Богдан, блін! Поцілунок у шию. Як зарився носом у моє волосся. Як ми дивимося фільм разом, я ледь не засинаю у його обіймах.

Дивитися фільми стало різко самотньо. І вечеряти. А ще більше — готувати. Мабуть, тому я їла тільки в кафешках і ресторанах або замовляла доставку.

А ще усі можливі завдання стали якимись… прісними. Я щось собі зламувала потихеньку, звісно. Просто щоб відволіктися, та і рахунок поповнити. Не тому, що було потрібно, а просто чому б і ні. Але це було не те, якось звично і рутинно. Я навіть заради розваги перестала брати останні технологічні новинки з собою, зламуючи деякі з цілей «трьома викрутками». І це було цікавіше, але за деякий час смак до цього теж пропав.

Я навіть відпустку собі зробила, взяла у Хорватії катер і ходила від острова до острова. Заразом керувати практикувалася, бо хоч права я й отримала, але досвіду було небагато. То взагалі було дуже імпульсивно, мені захотілося і наступного дня я записалася на курси, щоб спробувати. Назвати мене фанаткою катерів не можна було, якби цих прав у мене не було, то й ладно. Але оскільки вони вже є, то розвивати й підтримувати навичку я теж була не проти.

До людей заходила, щоб поїсти гарячого або продуктів купити, а так навіть ночувала собі десь на безлюдних пляжиках. Такого лінивого нічогонероблення я витримала тиждень. Тобто це було класно, валятися на пляжі, купатися у тепленькій воді у гарних місцях, де крім мене нікого не було. Бо хай люди і їздили відпочивати сюди, та прав на катер у них не було і тому дістатися туди, куди могла я, вони не могли. От і плюси від моїх імпульсивних рішень і навичок.

Але нічого не робити — це не для мене. Тож надовго я там не затрималася, відпочила і взяла квиток назад.

Після відпустки все якось вирівнялося. І смак до крадіжок знову з’явився, хоча, мені здавалося, що раніше мені це все ж більше подобалося. І, крім того, якось життя увійшло у колію. 

Виявляється, коли ти не сидиш у когось в підвалах регулярно по кілька днів, то є трохи часу пожити. І чимось позайматися. Так що подумала я, подумала, та пішла отримувати ліцензію приватного пілота — PPL.