Ластівки літають високо.

Тут їх ніхто не міг бачити. Й їм залишалося лише одягатися після задоволення. Ну, як одягатися? Він натягнув плавки, вона – нижню частину купальника. Верхня залишилася у машині, що стояла за кількадесят метрів. Такий собі відпочинок на березі лісового озера у вихідний день.

Здавалося, самою долею створено ситуацію, за якої вони – разом. Вже півроку. Євген та Євгенія, - друзі називали їх Жеки. А от вибралися так на природу вони вперше. Спочатку – зима заважала, потім – карантин та справи, які навалилися, щоб не втратити усе… Але зараз про усе це можна було забути. Тим більше, за кілька кілометрів більше нікого не було.

-Добре тут як… - мрійливо сказала дівчина. Вона лежала на траві та дивилася у небо.

-А пам’ятаєш, ти питала, навіщо мені така машина? – посміхнувся Євген. – От якраз, щоб забиратися у такі місця. Де можна від усіх відпочити…

-Так, тепер розумію. От тільки… Ти верх залишив, не боїшся, що буде дощ?

Авто, яким вони приїхали сюди, - це був яскраво-червоний «Джип Ренглер», випуску дев’яносто четвертого року, із чотирилітровим мотором та зйомним пластиковим верхом. Який Євген залишив сьогодні у боксі – вони приїхали відкритою машиною.

-Дощу не буде.

-Звідкіля ти знаєш? Ти віриш прогнозам?

-Я вірю своїм очам. – Він показав у небо. – Ось, дивись, ластівки літають високо.

Євгенія повернула голову – у її очах був подив.

-Ти … віриш у такі прикмети? Я завжди вважала, що це … бабусині забобони.

-До чого тут забобони? Це – фізика. Та логіка. Ластівки їдять комах, яких ловлять у повітрі, - довелося йому пояснити. – Тож, де комахи – там і ластівки. Коли сухо, комахи піднімаються високо, й ластівки за ними. Коли йде на дощ – підвищується вологість, в комах набрякають крильця, вони літають ближче до землі. Й ластівки теж. Й це лише одна прикмета, - вони усі мають … фізичне пояснення.

-Ти стільки знаєш…

-У дитинстві читав. Та й потім… Я ж Політех закінчував, не те, що ти, гуманітарій. – Він розсміявся, й дівчина приєдналася до нього. А потім її обличчя стало серйозним. І вона сказала:

-Ні, не можу так більше…

-Що сталося?

Євгенія зробила паузу. Їй треба було зібрати силу волі, щоб продовжувати.

-Не можу більше обманювати … як весь цей час…

-Ти обрала погане місце для такого зізнання. – Тон чоловіка був відверто меланхолічним. – Тут же можна й залишитися… - Дівчина не розуміла, чи це – його специфічний гумор, чи щось інше, але раптом почула поставлене вже зовсім іншим голосом запитання. – З ким?

-Та ні, не у тому сенсі… Я … давала інформацію весь цей час…

-Тоді – кому й про що?

Розповідь не зайняла багато часу.

Євгенія Середа працювала слідчим у одному з райуправлінь поліції під Києвом. Власне, познайомилися вони, якраз коли Євген Золотько, власник станції техобслуговування, прийшов до неї на допит, - усього лише як свідок, - у одній зі справ. А вже через тиждень вона приїхала своєю машиною на його СТО. Хлопець відразу зробив висновок, що не просто так… Було це майже під кінець робочого дня, машину довелося залишити у ремонті, й він запропонував підвезти клієнтку додому. А дорогою – десь посидіти, - тоді ще кафе працювали без обмежень, лише пригадати… Ну, й на усе інше не знадобилося багато часу.

З самого початку, згадував тепер він, між ними встановилася така довіра… Одного разу подруга сказала:

-А … тебе не бентежить, що ти зустрічаєшся із корупціонеркою? – Сказала, щоправда, із посмішкою та у обстановці, у якій це точно не бентежить. До того ж, Євген відповів:

-А мене і так корупціонери, можна сказати, годують!

Отак своя та чужа корупція й стала звичайною темою їхніх розмов – звичайно, жартівливих. А тепер виявилося, що це було не просто так. І приїхала тоді вона саме до нього на СТО не випадково, - він ще дивувався, що дівчина звернулася до нього зі своїм «Пріусом»: Євген спеціалізувався зовсім на інших автомобілях, - й усе інше теж було не просто так. А заради інформації щодо його клієнтів. Тих самих корупціонерів.

-Але ж ти – слідча, а не опер, - зауважив Євген, вислухавши зізнання та розповідь. – Хіба це твоя справа…?

-А я й не по службі це роблю. – Вона зітхнула. – Ти гадаєш, мене б хтось міг там … змусити? Ні, це зовсім інше.

-Змусити? А хто?

-Якби ж я знала… Він написав мені… Якраз після того, як ти тоді прийшов до мене на допит, пам’ятаєш? Я, взагалі-то, зазвичай не відкриваю повідомлення від невідомих людей… А тут зацікавилася. Надто ім’я було цікаве. Лише цифри. Три, точка, сорок два. Я відкрила… Він писав, що знає, чим я займаюся, та має докази. Навів одну справу … ще до того, як стала із книгами працювати. Написав, що в мене є вибір – отримати термін або … зробити те, чого він вимагає. Я була змушена…

-Й тебе вистачило на півроку.

-Так. – Євгенія тепер сиділа, дивлячись йому у вічі. – Я так не можу більше. Й допомогти тут ніхто не зможе. Так що … роби що хочеш…