Моя історія. Частина сьома.

 - Дарій, - його холоднокровне ставлення, мабуть, було втрачено, - Що ти робив у парку вночі?

 - Я, - я трохи нахилився над столом, щоб бути ближче до молодшого лейтенанту, - Я ... Гуляв, товариш молодший лейтенант, - мій погляд опустився на стіл, де я зміг побачити своє відображення, - Потім побачив на дні озера клітку.

 - Гуляли?  - він перепитав, а потім схопив мене за волосся і вдарив об стіл обличчям.

Коли він підняв мою голову, то я був так близько до нього, щоб розглянути кожну вену на обличчі, кожну його зморшку.  Він зціпив зуби так, що я почув їх скрип, а потім відпустив мене і відкинувся на стілець.

 - Чому Ви гуляли?  Ви хіба живете поруч з парком?

 - Ні, я приїхав туди на таксі, - згадав я, що не знаю, чи чекає він мене до сих пір чи ні.  - Збирався зробити своїй дівчині сюрприз, - почав я вигадувати на ходу, - Хотів залишити на озері подарунок для неї, а на наступний день вранці привести її туди і запропонувати гру, в якій вона б шукала сюрприз, - я не наважувався підняти погляд.

Дивлюся сам на себе і відчуваю тільки огиду.  З носа у мене потекла кров, але мені навіть не було боляче.  Я перестав відчувати біль, тому що помер там, на дні озера.

 - У Вас є ідеї, хто б це міг зробити?

Я здивовано подивився на молодшого лейтенанта.  Раніше він не ставив подібних питань, тому я не очікував того, що він запитає таке.

 - В сенсі?

 - Ви знали загиблого?

 - Ні, вперше його побачив.

 - Ви були одягнені в сірий плащ і хустку, також як і потерпілий.  Ви впевнені, що не збиралися з ним зустрітися в парку вночі?

 - Так, у мене не було таких планів.

 - Який подарунок Ви збиралися заховати для своєї дівчини?

Погано було те, що у мене при собі не було ніякого подарунка.  І ніякої особливої ​​речі, яку я міг би назвати подарунком для коханої дівчини.  Але відступати від своєї думки я не буду, тому повинен вибратися з поліцейського відділку, як можна швидше.

 - Браслет.  Він був у мене в кишені, але, мабуть, я втратив його десь біля озера, поки намагався врятувати хлопця.

 - Врятувати?  - Санич, не властиво для себе, розлютився, а потім знову схопив мене за волосся і притиснув до столу, нависаючи зверху, - Ти підозрюєшся в тому, що береш чортів плащ і вважаєш себе героєм, Дарій.  Якщо до цього тобі вдавалося вийти сухим з ​​води, то сьогодні вночі - ні, - він прошепотів це мені на вухо, а потім відпустив, - У всіх сенсах.

Його зневажливий погляд пройшов по моєму мокрому одязі.  Я був загнаний в кут, але поки ще розумів, що їм недостатньо доказів, щоб залишити мене у відділку, а тим більше посадити до в'язниці.  Це лише припущення, а я всього лише надів плащ і хустку, щоб показати свою повагу до героя.

 - Я одягнувся так, тому що Латус, - я зітхнув, називаючи себе таким чином, - Герой нашого міста і мені подобається його позиція.

 - Герой, - Санич виплюнув це слово, як отруту, - Чому тоді цей герой не врятував мого сина?

Коли він поставив мені останнє запитання, я завмер, мені не вистачило сміливості навіть зайвий раз вдихнути повітря, так сильно я злякався.  Лаутус вбив сина Санича?  Чому син молодшого лейтенанта був одягнений, як я?  Невже він один з моїх шанувальників?

 - Ваш син, - я проковтнув зайву слину, - Був за Латуса?

 - Так, - чоловік накрив своє обличчя долонями, - Дурний хлопчисько звинуватив мене в тому, що я не саджаю лиходіїв, а випускаю.  Сказав, що Латус надія для міста, пішов на мітинг у суботу.

Все почало займати свої місця, але я не розумів, чому Лаутус вибрав саме сина Санича.  Склалося враження, що молодший лейтенант цьому самому фальшивому Лаутусу теж перейшов дорогу, тому його син потрапив під удар.  Я відкинувся на спинку стільця і ​​намагався аналізувати інформацію.

 - Ви не знайшли, хто вкрав Ваш пістолет?  Із сейфа.

Григорій Олександрович подивився на мене і заперечливо похитав головою, а я почав ще більше занурюватися в свої думки.  Це були лише короткі здогади, але все б склалося в одну єдину відповідь, якби мені дали маленьку підказку.  Саме вирішенням цього питання я вирішив зайнятися, як тільки мене відпустять.

 - Григорій Олександрович, - почав я, - Я можу йти?  Я ж не винен.

 - Ти все ще під підозрою, Дарій, знай це, - він пригрозив мені, але наручники розстебнув.

Я вийшов з допитів кабінету і пішов в туалет, щоб умитися і витерти кров з обличчя.  Все-таки Санич добре приклався, коли намагався витягнути з мене інформацію.  Хто тепер буде витирати мою кров зі столу?  Степан?  Я провів у вбиральні близько десяти хвилин, коли намагався привести всі думки в один логічний ланцюжок.  Від цих двох ударів відчувався дискомфорт всередині, немов мізки перемішалися.  Я дістав свій телефон, але потім згадав, що кинувся в воду разом з ним.  Звичайно, електроніка після купання в озері, не працювала, тому довелося йти додому.  Там у мене лежав старий телефон, яким ще можна користуватися, тим більше, мені потрібно було переодягнутися в сухий одяг і повідомити Каті неприємні новини про нічну вилазку.  Я зайшов в квартиру і дівчина ледь не збила мене з ніг, затискаючи в своїх обіймах.  Я спочатку хотів її відштовхнути, але потім міцно притиснув її до себе і закрив обличчя в її волоссі.

 - Ти де був?  Весь мокрий, - вона, нарешті, відступила назад.

 - Вночі Лаутус дзвонив, - я притулився спиною до стіни, - Розізлився, що я так вчинив, - я стримав сльози і хрипко прошепотів, - Потонув хлопець.  Я не зміг його врятувати.

 - Що?  - її очі відкрилися від подиву, заблищали, наповнилися сльозами, а потім вона просто міцно мене обійняла, - Ти не винен, ти дуже старався, я впевнена.  Ти не повинен звинувачувати себе в тому, що трапилося, зрозумів?

Я не хотів відпускати її, не хотів, щоб ця мить закінчилася, тому що саме зараз ми просто стоїмо тут і нікому не загрожує небезпека через те, хто я такий.  Хоча тепер я не можу бути впевнений в тому, що вона в безпеці.  Рано чи пізно, Лаутус захоче вкрасти її і вбити, щоб змусити мене страждати, як він того і хотів.