Лавандове щастя

Розділ 25/3

Минуло вже 2 тижні з дня від'їзду Марка. Він як і обіцяв, дзвонить кожного дня, не забуває про мене. Час від часу скидає мені в Viber фото вулиць Києва. І якщо до цього часу я вважала що Київ лише обгортка, то зараз моя думка змінилась. Це дійсно гарне місто, гарні монументи, незрівнянна природа, гарна архітектура. Там затишно, нічого не скажеш. Повернемось до Марка. Сумую за ним безмежно, але хоч по телефону розмовляємо. Інколи у мене бувають думки що він може знайти у Києві іншу, та я швидко проганяю їх бо вірю, він так не вчинить зі мною.

Тим часом я кожного дня готуюсь до ЗНО. Поки я все ж не знаю куди мене тягне, тому я готуюсь до базових предметів. Найважчим для мене є математика. З нею я не дружу з самого дитинства. Вона завжди мені здавалася надскладною. Звісно, були теми які я розуміла, та більшість я просто навіть не сприймала. От тепер я просто сиджу дома за книжками замість того, щоб просто насолоджуватися життям.

Благо моя єдина подруга – Кіра, зараз також завзято готується до іспитів, тому у нас обох немає часу на гульки. Хоча я б залюбки покинула все це і як раніше, побігла до дому Кіри аби крикнути «Кіроооооо.... А Кіра вийде? ».
Упевнена що вона також. Наразі вона все ще у стосунках з Сашею. Я навіть не питала у Сашка чи не соромно йому. Просто вирішила що вони самі у всьому розберуться.

Прямо зараз я прямую до тата. І ні, це не моє бажання поговорити з ним, а його. Уявляєте? Це що мало такого статися? Спускаючись я притримувалася за перила і тихенько спостерігала чи немає мами внизу. На щастя її не було, тому я швиденько добігла до дверей кабінету, і навіть не постукавши забігла усередину. Тато сидів за столом. Побачивши мене, точніше побачивши те, як я проникнула у його кабінет без стукко його однозначно розізлило. У нього є правило – без стуку не заходити. Але я його благополучно порушила. Ну не хочу я на очі мами потрапляти, тому поки тато нічого не сказав, я швиденько промовила:

–Вибач що без стуку, не хотіла до мами на очі потрапляти. – тато ніби зрозумівши схвально кивнув і показав рукою на стілець. Я присіла.

–То, чому ти мене кликав? – одразу запитала я. Тато підняв на мене свій погляд, відклав усі папери і промовив:

–Ну спочатку хотів поговорити на одну тему, а потім їх з'явилося аж дві. То з якої починати? – хм, цікаво-цікаво.

–Давай з другої. – мені чогось здалося що перша не надто хороша, тому я вибрала другу. Хоча і друга, здається, теж.

–Добре. Ти сказала що не хочеш попадались мамі на очі. Що трапилось? Чи це через те, що ти ніяк не обереш професію? – прямо в ціль. Ми з мамою добряче посварилися. Вона вважає мене зовсім бездарною. Ну і хай. Я всім доведу, і собі в першу чергу.

–Так,але Я не хочу про це балакати. – одразу сказала я. Не надто хочу сваритися ще й з батьком. Мені це взагалі не потрібно.

–Що ж добре, але знай, я завжди підтримаю тебе у виборі професії. Це буде лише твій вибір, бо лише тобі працювати за цією професією все життя. – підтримає? Що з ним сталося? Ніколи не чула від нього таких слів. Я дійсно задумалась. Мама, яка завжди мене підтримувала наразі просто мене морально добиває, а тато, який у свою чергу ні слова мені ніколи не казав, зараз каже що підтримає. Не розумію що сталося.

–Дякую.– скупе «Дякую», одне, на що мене вистачило.

–І ще одне. Що з Алісою? – клас. Я зараз не зрозуміла. Або він про все знає і намагається побачити збрешу я чи ні, або йому дійсно цікаво.

–А що з нею? – найкращий захист - напад.

–Ну вона якась не така. Знаєш, мені здається вона втікає з дому вночі. Ти про це щось знаєш? Якщо знаєш–кажи, це лишиться між нами. – сказав тато і опустив свій погляд на папери. Ну і що мені робити? Сказати правду, чи вкотре прикрити дупу зрадниці?

–Ні, тату. Нічого не знаю. Та й як вона піде, ви б найперші почули. – звісно другий варіант. Знову.

–Дійсно, не подумав. Ну добре, дякую. Вибач,я зараз трохи зайнятий. Ти можеш ідти. – я встала з за столу і вийшла в коридорі я помітила маму. Ну звісно, підслуховувала. А як же. Вона подивилася на мене розчарований поглядом і пройшла в кімнату. Знаєте таке почуття, як вам ніби сама доля дає під зад і каже:«Дій!», так от у мене зараз саме таке. Я підбігла до мами і доторкнулася до її плеча. Вона повернулася.

–Мамо, що діється? – вона підняла на мене свій погляд. В ньому був весь смуток, біль, розчарування. Всі сльози, недоспані ночі. Я не помічала цього за макіяжем.

–Ти плакала?

 

 

Дорогенькі! Ваш коментар та зірочка дає значний пинок під зад моєму натхненню))))) 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше