Розділ 26

ЛЮБІ ЧИТАЧІ! ВАЖЛИВО! 

Будь ласка підтримайте мою книгу. Знаю що вже набридла, та прошу вас напишіть коментар, поставте зірочку. Дякую... 

Збираючи валізу, моїх думок не покидав Марк. За ці 3 дні він не подзвонив, не написав, не сказав про своє рішення. 

Сказати чесно? Я чекала... Перший день, майже кожної хвилини перевіряла телефон на наявність хоть якоїсь звісточки від нього, але її не було. На другий, третій дні я почала хвилюватися. 

Можливо щось сталося? Можливо йому потрібна допомога? У такі моменти мені хотілося чим дуж бігти і дзвонити йому, та гордість не давала мені цього зробити. Образа була, та вже не така. Від усього цього мене відволікала Кіра. Вона запевняла мене у тому, що він ще обов'язково зателефонує. І я вірила, бо більше мені нічого не залишалося.

Завтра наш потяг до Харкову. Я подала документи в декілька університетів. Побачимо чи приймуть. Житло мама знайшла, платити багато не потрібно. Потягнемо. Робота знайдеться. Здається все добре, але ж Марк...

–Доню, не спи. Кажу комбінезон жовтий кладемо у валізу чи ні? – з роздумів мене вивів голос мами, яка у руці тримала мій жовтий комбінезон. У голові одразу промайнув спогад, і я усміхнулась. Його я купила на свою першу зарплату. В той день, я хотіла витратити свою зарплату на щось особливе, але Аліса запевнила мене у тому, що потрібно його купувати 

–Звісно кладемо. А от ці штани по Новій Пошті відправиш. – я показала рукою на білі оверсайз штани,і мама кивнула. 

Зараз ми збирали мою валізу. Звісно туди все не влізе, тому я взяла ще одну. Так, дві валізи. Супер. І як я їх дотягну? Доведеться замовляти таксі. Після хвилини роздумів, я зрозуміла що ми всі туди не вліземо. Що ж, доведеться просити маму. 

Поки тата не було, я бігала по будинку як скажена і шукала те, що забула. Завтра останній день мого перебування тут. З завтрашнього дня я крокую в самостійне життя. Напевно.

Знаєте як все відбувалося? Я скидала  всі потрібні речі на купку, а мама їх складала в валізу. Одяг, пара взуття, рушник, косметика, посуда на перший час, гребінець, сумка, про всяк випадок ліки, зарядка, документи, і найважливіше – фото нашої сім'ї. Я буду сумувати. 

Погода наче відчуваючи мій стан погіршилась. Небо вмить вкрило сірими хмарами. Вітер посилився і вже напевно, Сонця не буде. Де не де почали з'являтися краплі дощу. 

Коли все було готово, ми сховали валізу під ліжко. Мама пішла готувати вечерю, а я залишилася у кімнаті. Я правда хотіла відпочити, та не могла. Мої думки завжди поверталися до Марка, і я не витримала й написала йому:

«Привіт, як ти? » – не читає. Дійсно, навіщо? 

«Марк, ти їдеш? »– я запитала найважливіше. Я сподіваюсь що він відповість мені. Ну не зможу я. 

Минула година, і він не відповів. Ну добре. Хоча... Було образливо. Що так важко відповісти або хоча б прочитати? 

Я встала з ліжка і попрямувала у кімнату Аліси. Відкривши двері я помітила цікаву картину:вона саме закривала свою валізу, та не так як всі. Однією ногою вона притримувала зверху валізу, рукою закривала валізу. Видовище. Не втримавшись я засміялась вперше за сьогодні. 

–Смішно, так? Краще допоможи. – я підбігла і почала допомагати. Ледве закінчивши, я присіла на ліжко. 

–Фууухх, ледве защібнули. Що ти туди поклала? – запитала я. Я думала що візьму найбільше, але Аліса взагалі перевершила саму себе. 

Глянувши на мене вона ошелешено закліпала очима. Такої реакції я не очікувала, тому я під бігла до дзеркала, аби побачити що ж такого. 

Блідне обличчя, синці під очима. Я б теж злякалася. 

–Виглядаєш жахливо. – промовила Аліса. Я мала б образитися. 

–Ну дякую. – хоча я не ображаюсь, адже на правду не ображаються. 

–Потрібно розвіятися. Ходімо. – вона попрямувала до дверей. 

Ми швиденько побігли сходами . Кинувши мамі наостанок щось накшталт «Скоро буду, не сумуй», ми вийшли на вулицю. Холодне повітря вдарило мені у легені. Здається дощ трохи припинився. 

–А куди йдемо? – запитала я. 

–По Кіру, а потім у "Лаванду".– я дуже зраділа. Давненько я там не була, і перед від'їздом можна знайти востаннє. 

********

Сидячи у Лаванді на мене нахлинули спогади. Круті посиденьки, знайомство з Марком, охх як же я сумую за ним. 

–Хей, не сумуй. – Кіра поклала свою руку поверх моєї. –От побачиш, прийде він. 

–А може навіть готує сюрприз, ти ж не знаєш. – сказала Аліса. 

–Хотілося б вірити. – я надпила своє латте. 

–Ну годі вже. Останній раз ми тут, а ти моську похмурила. Хіба можна так? – а дійсно? Потрібно відпустити всі емоції. 

–То, Кіро, Сашко їде? – запитала я. Дійсно було цікаво. 

–Так, їде. Доречі купе у нас спільні? – запитала вона 

–Так, спільні. – відповіла Аліса. 

Трохи посиділи, ми вирішили йти додому, адже скоро має бути злива. Вийшовши з кафе, я запитала:

–Викликаємо таксі? – Аліса помітно зморщилась. Кіра лише подала плечима. 

–Так, давайте. – я дістала телефон і почала вводити номер таксі 

****

Додому ми дісталися благополучно. Слава Богу під зливу ми не потрапили, хоча я думала що потрапимо. Завтра я йду останній раз до школи. Останній раз вийду до дошки, востаннє сяду за рідну парту. Можливо завтра побачу Марка. 

З думок мене викинув сигнал телефону. Марк написав? 

«Сонечко, пробач мене. Я дійсно був не правий. Мені дуже шкода. Так, я поїду з тобою, звісно. Просто... Вибач, якщо зможеш. Я зрозумію, якщо не вибач, але дай мені шанс. 🕊»– так це дійсно він. Божечки як я рада що він відповів. 

«Я вибачаю. Я дуже люблю тебя, котику»

«Я теж дуже сильно. Завтра за їду по тебе».

Як же це мило, дуже рада що ми нарешті зрозуміли один одного. 

P. s. Ваші зірочки – моє натхнення)). 

Наступний розділ – 20★.