Розділ 7

А я пошкодувала про відмову від допомоги, коли самостійно пройшла всього кілька метрів. Рана була неглибока, скоріше як царапина, але через майже увесь бік і  неймовірно пекла. Здається шефа хотіли не просто підрізати, а й отруїти. Так, це погано. З такою раною до лікаря не можна, буде забагато питань, а я працювала неофіційно. Квартира відпадає точно, дівчата здіймуть переполох, прийдеться їхати на базу. 

Добре, що мені показали, де аптечка і чудово, що вона була об'ємна та на кухні. Затягнувши її в свою схованку, знайшла чим промити рану, вколола собі знеболююче. Мене почало лихоманити, руки трусилися, а я згадувала, що з чим треба поєднати для першого етапу знешкодження отрути. Виходило кепсько, в голові паморочилося.

-Де вона? Голови повідриваю, якщо не скажете де ховаєте це дівчисько!

Я затулила рота рукою.

-Тарене, заспокойся, ти впевнений, що в жодній клініці її немає?

-Ти сумніваєшся в моїх можливостях? Шукай! Розібрати базу на клаптики, але привести мені цю дурепу! Бігом!

Останнє, що я пам'ятаю перед відключкою, це крики шефа, якогось чоловіка ,і що мене таки хтось взяв на руки. Здається мене викрили і це кінець.

Приходила в себе м'яко кажучи важко. Відкрила очі, почало нудити, заплющила їх назад. Провалилася в сон. Знову розплющила, поворухнула тілом - ватяне. Сон. В черговий раз прокинувшись в голові ще паморочилось, але було легше, руки-ноги ворушились. Так і де це я?

-Леді Аміно? Як ви себе почуваєте? - Прозвучав зненацька незнайомий чоловічий голос.

-Ууум,- все що змогла промукати я.

Далі з мене зробили напівсидяче тіло, дали попити, якісь ліки і когось покликали.

-Ви? - Моєму здивуванню не було меж, коли до палати, здається, я таки в лікарні, зайшов блондин.

Так-так, той з яким я танцювала. Чоловік поблажливо посміхнувся і присів поруч на стілець.

-Чарівна рятівниця... Леді-бодігард... Я правильно розумію?

-Бодігард, але не леді.

-Справжній професіонал та ще й така сором'язлива.

-Хто ви і як мене знайшли? Де я? - Що це вбіса за жарти?

-Не хвилюйтесь, я вам не бажаю зла. Навпаки, так би мовити, врятував від одного дуже імпульсивного чоловіка. Я  Рамір. А це найкраща клініка в нашому місті.

-Як. Ви. Мене. Знайшли?

-Аміно ви чарівна. Тепер розумію Тарена. Я виніс вас із, я так розумію, схованки, доки ніхто не бачив. І відразу відповідаю на наступне запитання: хотів врятувати від брата. Він би вас точно вбив. Пожалкував би звісно, але то потім. Ви були без свідомості і в крові. Тому поки Дерек замусолював Тарену очі, я забрав вас звідти.

-Якого брата? - Трясця твоїй матері, що за божевільня? У Тарена немає брата.

-Ми зведені, спільний батько. Але про це ніхто не знає. Надіюсь ви збережете це в секреті.

Та не встигла я вимовити і слова, як до кімнати увірвалась моя смерть - Тарен. Мені кирдик, судячи з палаючих полум'ям ненависті очей.

-Аміна, ну нарешті. Ти дурепа безголова, я вже сивію з тобою, - сказав якийсь виснажений, з мішками під очима чоловік. - Кажу відразу, ти Дерекова і його боржниця. Якби не вони, я б тебе придушив ще на базі.

-А ти, - навис Тарен над... демони, братом, - я тобі влаштую пекло за цю витівку. Два дні місця собі не знаходжу. А він в хованки грається.

Ого, я що два дні пролежала?

-І це така подяка за врятоване життя, вдруге, - пробурмотіла я і з викликом поглянула в очі.

-Вдруге? - Зацікавився Рамір. - Цікаво, та, мабуть, я вас залишу. Аміно, чекаю на розповідь.

Чоловік попрощався, поглядом пожурив брата і вийшов.

-Подяка? Ти знехтувала наказом, збрехала, підставила Дерека. Та я його запідозрив у зраді і міг лишитися найкращого воїна через дівчисько, - зло виплюнули мені в обличчя.

-Але ж все обійшлося. І я довела, що жінок не можна списувати з рахунків.

-Та вас взагалі треба зачиняти десь, щоб не плутались під ногами. Одні проблеми створюєте.

-Знаєте, що… йшли би ви… лісом,- розізлилась я. - Ви чого прийшли? Сказати, що через мене всі біди? Що я лізу не в свої справи і нічого не можу? Що я всього лиш створіння жіночого роду, що немає права на власну думку? Ну то ви запізнилися, це все я вже чула. І повірте, той хто таке казав, дуже швидко пошкодував про свої слова. Я надіялась, що ви не такий, даремно...

Тарен здивовано на мене глянув, а я відвернулася, щоб він не бачив мій біль у очах. Плакати я давно розучилася. Всього-то треба було поревіти під пристальними поглядами однокурсників-чоловіків і під їхнє голосне гиготіння. З тих пір кусаю губи до крові, але не плачу. Зціплюю зуби і йду вперед. На зло таким козлам.

- Пробач. Щось я не те роблю в цьому житті, що мене постійно рятує дівчина, - розгублено сказав шеф. 

-Недооціюєте нас?

-Ну тебе так точно. Це ж треба було жити і тренуватися у мене під носом. Який же я керманич для сотень людей? Ну Дерек, ну жук. 

Ми помовчали трохи, поки лікар приносив чергові пігулки.

-Тоді в лісі, то була ти? - Тихо запитав Тарен.