~Зустріч~

День почався рано, тому добрим він бути вже не міг. Хлопець зовсім не виспався, по цій причині з самого ранку встиг посваритись з батьками. Артур був настільки радий тому, що Максим прийде до нього гості, що не полінувався навіть скинути розклад руху автобусу та зупинки.

"Невже він вважає мене ідіотом?" – думав хлопець прямуючи на потрібне місце. Артур мешкав у невеличкому селі біля підніжжя Карпатських гір й дуже цим пишався, адже інші могли лиш бачити їх .  Автобус їхав значно далі, ніж було потрібно Максиму, тому людей там було море. Щоб позбутись проблем з ними, хлопець прийшов на півгодини раніше, сів десь в кінці, включив музику та закрив очі. Останнє було маскуванням для бабусь, щоб ті не змусили його поступитись місцем.

Музика… Єдиний плюс в цій довгій, нудній поїздці. Максим не помилився. Через 5 хвилин автобус був забитий так, що не залишилось жодного вільного місця. Під колихання кривих гірських доріг та музику в навушниках, хлопець зміг спокійно сидіти.

- Хлопче, ти що, вічно тут сидіти зібрався? - пролунало десь вгорі.

- А? Що? – здивувався Максим, протираючи очі після довгого сну.

- Це кінцева. Виходь, мені ще прибирати потрібно.

Над ним стояв водій. Хлопець ще нічого не зрозумів, тому слухняно вийшов на вулицю та оглянувся. Ну звісно… З його везінням, чи міг він нормально доїхати? Дивлячи на оточуючу його місцевість, Макс зрозумів, що проїхав багато. Він дістав телефон та глянув на свій плеєр. Порахувавши, зрозумів що їхав близько трьох годин. "Ну чудово, просто чудово!" - картав він себе. "Добре, що мені ніхто ще не подзвонив. Не доведеться виправдовуватись."

Саме в цей момент подзвонив Артур. Макс зітхнув. А як інакше?

- Ну що, ти вже виїхав?

- Я.. Так, але я трохи затримаюсь. - Він вирішив, що не варто одразу говорити про свою дурість.

- Ну тоді до зустрічі. Чекаю!

Максим ще раз оглянувся, намагаючи зрозуміти як вийти з цієї ситуації. На зупинці було багато молодих людей. Ось! Хтось з них точно допоможе.

Не допомогли. Кожен говорив щось своє. В когось не було часу, хтось не місцевий, а хтось просто робив вигляд, що глухий. Максиму вже хотілось закричати, що як може не бути часу коли ти стоїш на зупинці, та вчасно втримався. Тут хлопець побачив бабусю, що повільно йшла кудись. Хлопцеві не знадобилось багаточ асу, аби дістатись її. Як не дивно, вона була єдина, хто згодилась допомогти. Розмова була повільна та нудна, тому що бабуся майже нічого не чула. Якщо коротко, Макс дізнався де знаходиться інша зупинка. Там автобуси трапляються набагато частіше, та й їдуть саме туди куди йому потрібно.

   Найкоротша дорога до іншого села, за словами цієї бабусі, пролягала широкою стежкою через невеликий лісок. Часу в хлопця було небагато, тому він вирішив що це непогана ідея.

Гарно було в лісі. Сонце світить, птахи співають, подекуди цвітуть квіти. Все вже зелене та приваблює красою. Та ось тільки Максим цього не чув, тому що йшов в навушниках та дивився на карту в телефоні.

"Що ця бабулька мені сказала?! Ця стежка ще довша ніж пряма дорога. Навіщо я взагалі її послухав, міг ж просто в телефон глянути."  Він оглянувся. Проте, що зроблене, то зроблене. Велика частина дороги пройдена, тому повертатись буде дуже нерозумно. Та й йти далі теж. Можливо, варто зрізати через ту стару, майже непомітну стежку? Слудуючи мапі, він вийде одразу до місця призначення. Вирішено.

Ось тільки ця стежка була більш старою. Здавалось, тут декілька років ніхто не ходив. Проте,кого це хвилює? Йди собі.

Тріск! Ззаду зломалась гілка. максим зняв навушники. Ну нічого, буває в лісі. Так?

Тріск! Ще одна. Максиму стало трохи моторошно. Не те, щоб він признався в цьому, але... тепер його охопило відчуття, що за ним хтось йде. Повільно він оглянувся й одразу здригнувся. На нього, дивилось двоє темних очей вовка.

  Хлопець завмер на місці. Ноги трусились, серце скажено калатало. В голові бігали тисячі думок. Невже тут є вовки? Авжеж, є. Він чув як Артур розповідав, у його сусідей овець крадуть. Чи допоможе хтось? Навряд чи, тут взагалі ніхто не ходить. Невже це кінець? Можливо.

   Він повільно позадкував. Тварина все ще сиділа, не відводячи погляду від хлопця.І в цей момент, забувши про все що його вчили в школі, Максим розвернувся та побіг, одразу картаючи себе. "Дурило, говорили ж, що не можна бігти від собак та вовків. Потрібно там камінь взяти, щось таке" Проте продовжував бігти. Ще живий, значить є шанс.

  Максим біг швидко, покинувши рюкзак позаду. В руках в нього був лише телефон, та й його він втратив під час бігу. Кого взагалі хвилював телефон?!

Не дивлячись на те, що він вже добре втомився, та й ніколи не вмів швидко бігати, зараз хлопець ніби став атлетом. За хвилину він пробіг метрів сто, постійно змінюючи напрямок. Але в той час йому було явно не до міркувань про цю дивину. Обличчя били гілки, ноги, навіть через штани, жалила кропива. Це ставало все більш нестерпним.

 Читаючи книги, чи дивлячись фільми, хлопець знав що мало статись далі. Хоч як він сподівався, що це лише вигадки, але з ним сталося те саме. Можливо, він втомився, але.. БАЦ! І Максим зашпортнувся об камінь, і впав, повністю розбивши ногу. Ну чому це завжди трапляється?

 Максим зіщулився, очікуючи кінця, та його не було. Взагалі нікого не було.  Він оглянувся. Хлопець знах одився за галявині, оточеній високими соснами. Здавалось, тут навіть птахів не було.