Легенда

~Диваки~

   Сонце розбудило Максима. Хлопець ліниво потягнувся, коли згадав всі пригоди дня.

- Нарешті прокинувся! Доброго ранку! – перед ним з’явилося усміхнене обличчя дівчини. Хоч хлопець був наляканий, та не зміг не помітити її красу. Дівчина мала довге риже волосся, що хвилями спадало до поясу. Її обличчя прикрашало ластовиння та смарагдові очі. Одягнена вона була у довгу зелену сукню.

- Не чіпай мене, дівчино! – Максим зробив якомога зліший голос. – А інакше пошкодуєш!

- Ух, який ти грізний! – Вона дзвінко засміялась. – Я Софія. Приємно познайомитися, Максиме. Не хвилюйся, тобі все прояснять. Я зараз, покличу Діда. – Останнє слово вона промовила якось по особливому. Вона вже підійшла до дверей коли розвернулась і добавила: - Тільки ти це… Нікуди не йди, гаразд?

Після цього її, аж до нудоти, веселе обличчя зникло за дверима. Максим  навіть не встиг добавити, звідки вона знає його ім’я. Першою його думкою була втеча. Проте, хлопець навіть не встиг спробувати коли згадав. "Куди тут підеш, з такою ногою" - майже посміхаючись мовив він. Йому не було що робити у ці довгі хвилини чекання, тому він почав ще раз оглядати все навколо. Максим знаходився в невеличкій дерев'яній кімнаті, освітленій лише великим вікном. Тут було дуже затишно, не дивлячись на те, що хлопець не знав, чи в безпеці він. З меблів було два ліжка, стара потерта шафа та декілька крісел. Все пахло хвоєю. Максим не хотів зізнаватись, проте в його голові майнула думка, що ця кімната набагато комфортніша, ніж його власна. Проте, що дивно, тут не було нічого сучасного. Лише дерево, шкіра та тканина.

З надвору лунав приємний спів птахів, і хлопець майже заспокоївся. А що такого? Ці люди врятували його. І тепер його відправлять назад. При згадці про повернення, Максиму аж погано стало. Батьки там, мабуть, хвилюються. Адже його не було довгенько. Хлопець почав шукати телефон, але швидко згадав його сумну долю. Йому навіть року не було.. Тут його роздуми перервали. "Дід" – здогадався Артур. Він сподівався побачити старого суворого діда, і був частково здивований. В кімнату зайшов старий чоловік середнього зросту, проте його аж ніяк не можна назвати суварим. Добрі очі та гарна посмішка робила його якимось своїм, рідним. Звісно, в нього була борода та довге сиве волося, підв'язане чимось. Одягнений дід бувяк справжній гуцул о цій порі року - у довгу вишиванку та хутрову жилетку.

-  Ну привіт, жевжику. – він з усмішкою подивися на Максима і присів біля нього. - Як ти себе почуваєш?

-  Крім того, що я не можу рухати ногою? Чудово. – хлопець ще не повність вірив цьому чоловікові.

- Через декілька хвилин вже зможеш ходити. – він ледве-ледве посміхнувся. -  Мене звати Ярослав. Але певно, тобі буде незвично мене так називати, тому можеш звати мене Дід. 

- Так, певно. –  Макс знизив плечима. Страх вже майже зник - Як я тут опинився?

- А.. Так. Пробач за це. Айрон не хотів тебе налякати, він лише виконував свою роботу... А потім Софія знайшла тебе й ми принесли тебе сюди.

-Так, я тепер типу твоя рятівниця - пролунало за дверима.

- Хто такий Айрон? – Артур вирішив вже не питати про те, як старий та дівчина принесли його в будинок.

- О, це... Потім дізнаєшся. Ще рано. А то знову втечеш. - старий посміхнувся та піднявся з ліжка. -  Ми чекаємо на тебе в сусідній кімнаті. Я приготував поїсти. Люблю їсти. Потім я з радістю вислухаю твої питання.

   Він одразу зник за дверима, тому Максим знов залишився сам. "Ну що за люди, я навіть не можу спитати головне, як вони вже зникають". А головне  - це нога. Але невже цей "Дід" забув про його ногу? Хлопець спробував на всяк-випадок піднятись і, як не дивно (хоча, його запас дивування вже закінчився) все було гаразд. Не залишилось жодної подряпини. " Можливо, я просто не так й сильно вдарився? Але тоді б.... А. яка різниця."  Швидко вставши хлопець вийшов в іншу кімнату.

  Вона була значно більша та світліша, з довгим столом посередині, який оточували красиві зручні крісла. Дід щось наспівував та ставив тарілки на стіл, поки Софія сиділа в кутку. Максим пішов до неї та здригнувся. вона сиділа спершись на того самого вовка!

- О, познайомся. Це - Айрон. - посміхнулась дівчина, продовжуючи гладити його.

- Це що,  домашній вовк?! 

- Ну, типу цього. Іноді ми пускаємо його гуляти. Він ніколи нікого не чіпає, лише не підпускає до нас людей. Ми не дуже любим гостей. - Вона хіхікнула. - Проте не хвилюйся, ми не збираємось тебе з'їдали. Мені справді шкода, що так сталось.

- Та.. нічого. - Максим вже не знав, як на це реагувати.

Тоді поруч пролунав голос старого.

- Жевжики, прошу до столу! 

- Знаєте, я певно піду, щоб батьки не хвилювались. Мені не можна затримуватись.

- Пізно згадав, Максе. Тебе вже цілу ніч шукали. Годинка нічого не вирішить. Ми поїмо, і я виведу тебе додому. 

- Цілу ніч?! Чому ви не подзвонили нікому, не повідомили?! 

- У нас немає телефонів. - Дід продовжував щось класти на стіл,усміхаючись , а Софія вже присіла біля хлопця. - А тепер заспокойся, грізне дитя, та сідай їсти.

Зрозумівши,що у нього немає вибору, Максим скорився. Перед ним стояв білий борщ, голубці та компот з якоюсь випічкою. Саме в цей момент, хлопець зрозумів наскільки голодний, тому вмовляти його не довелось.



#5028 в Фентезі
#4453 в Різне

Відредаговано: 16.03.2018

Додати до бібліотеки


Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше