Легенда про Безголового

11 вересня, вівторок. НЕ В ДОБРИЙ ЧАС

Чоловік навчив мене водити машину.

То була єдина користь, яку я отримала від нього за чотири роки, сім місяців і два тижні подружнього життя.

На цій самій машині я від нього поїхала.

Їхати вперед Житомирською трасою нині було особливо приємно. Дощ почався вночі й закінчився перед ранком. Його останні краплі впали на мене, коли я ставила у багажник сумку з найнеобхіднішим. Для того, аби далеко від дому могла почуватися комфортно, речей набралося небагато. Проте не так уже і мало, щоб запросто підхопити сумку і винести її на вулицю. Чоловік, формально та юридично законний, проте де-факто колишній, намагався допомогти мені, але я ляснула його по руці й не зійшла – буквально скотилася сходами з десятого поверху. Не чекаючи, поки підніметься ліфт, який він викликав.

Вируливши за місто на трасу, я в’їхала у вересневий ранок по мокрому та чистому асфальту. Він блищав переді мною у сонячних променях, ніби освітлюючи дорогу в нове життя. Від цього у мене несподівано піднявся настрій, і я увімкнула радіо, налаштувавшись на першу-ліпшу ефемку. Це виявилася «Ностальгія», і група Стаса Наміна з не таких уже й далеких 70-х благословила мій шлях піснею «Мы желаем счастья вам».

Послухала трошки. Бо в світлі останніх подій таке вже різало вуха. Пошукала далі англомовне, зачепилася за Стінга, лишила. Хай уже така класика.

Тим більше, щастя нам із чоловіком традиційно і байдуже побажала свого часу тьотя в загсі. Навіть гарантували це саме щастя спеціальним штампом у паспорті. Усі гості вітали та лізли цілуватися, тільки Оля Примара прокоментувала в своєму стилі: «Ларчику, сонечко, мужчина цінний двома чинниками. Один у нього в гаманці, другий – у штанях». «А не навпаки?» – весело запитала я тоді й у відповідь почула: «Член без гаманця – це подачка на бідність. А якщо його додають до гаманця, то можна іноді себе продати».

Правота Олі Примари підтвердилася дивним чином. У мого чоловіка все було в порядку і в гаманці, й у штанях. Щодо останнього – принаймні, не гірше, ніж у моїх попередніх партнерів. Просто з часом він почав бувати в подружньому ліжку не частіше, ніж кілька разів на місяць, мотаючись у якихось своїх бізнесових справах. Саме «бувати»: заняття коханням скоро перетворилося на механічний секс із серії «для здоров’я», а потім усе це поволі трансформувалося в «подружні обов’язки». Прикметні тим, що їх, як і будь-які інші обов’язки, не завжди хочеться виконувати.

Я ж пірнула з головою в роботу: спочатку фірма не давала продихнути, потім багато часу з’їдала приватна практика. Звичайно, приємно, коли до тебе звертаються, не випадково знайшовши оголошення, а тому, що ти, Лариса Гайдук, – справді хороший адвокат. Усе це добре, навіть дуже добре.

Тільки настав момент, коли я відчула: той, за кого вийшла заміж, насправді чужа мені людина. Дійшло до того, що я навіть скаржилася Олі Примарі: «Чому він такий правильний? Хоч би почав з бабами гуляти, чи що? От би дізнатися, що в нього коханка, закотити шкандаль, викричати претензії і розійтися нафіг!» На що вона по-філософськи підливала мені коньячку, ледь закриваючи денце келишка: «Ларчику, так завжди, коли звикаєш бачити мужчину, який у твоїй присутності не соромиться ходити неголеним і в трусах. Чоловік – це погана звичка».

Чим далі я їхала від Києва, чим активніше вступав у свої права ранок, тим більшало машин довкола на трасі. Кермували переважно мужики і, зиркаючи на жінку за кермом «Опеля», розмахували руками. Жодних інших виявів уваги, жодних бажань привітатися. Може, то мені тільки здавалося, але всі вони, мабуть, давали маячки: агов, тітко, куди тебе несе, це наша дорога. Зіпсувати мені настрій не могли – надто жирно дозволити кому попало це зробити. Але я раптом зловила себе на думці, що всі обганяють мене. Закортіло газонути і влаштувати перегони – побачимо, чия візьме. Я вже навіть серйозно вирішила почати цю гру, але вчасно зупинилася. Нехай. Забагато честі… Їду собі та їду, кому яке діло…

Свої претензії до чоловіка я довго не могла скласти докупи. Навіть вичитала десь у журналі, що для цього треба сісти за стіл і спробувати записати їх. Нічого не вийшло. З боку сторонніх у нас усе було «окей». Не те, щоб ідеальна пара, але обоє працюємо, квартиру в новому будинку купили, навіть кредит швидко виплатили. Гроші є, жити маємо де, він не бігає за спідницями, вона не шукає пригод із чужими мужиками. Дітей нема – теж не біда. Он у нормальних країнах для себе живуть, а вже потім дітей заводять. Та й бізнес у чоловіка нині стабільний, а потім – гав, і нема його, в Україні ж живемо… Мені навіть тихо заздрили всі, крім Олі Примари.

Вона єдина зраділа, коли я сказала про свій намір розлучитися. Спочатку їй, опісля – чоловікові. Саме в такій послідовності.

Поблизу Житомира мимо мене швидко, наче за ним сто вовків гналися, промчав білий мікроавтобус із логотипом телеканалу «ICTV» на борту. Прочитала й назву: «Надзвичайні новини». Десь когось убили, не інакше. Куди б ще могли так квапитися телевізійники.  Як дуже скоро виявилось, їх було багато. Протягом наступних півгодини мене обігнали ще кілька легковиків та бусиків з емблемами відомих телеканалів, і нарешті просунув великий горбатий синьо-білий транспортний засіб із позначкою «1+1». На телебаченні в мене працює приятелька, і я знала, що це називається ПТС – пересувна телевізійна станція. Вона дає знімальній групі змогу розгорнутися будь-де, звідки треба вести «гарячий» репортаж, і робити прямі включення, здебільшого – у випусках новин. Можливо, щось десь і сталося. Заклопотана особистими справами, я кілька днів узагалі не цікавилася життям країни, хоча й раніше не часто дивилася телевізор. Не те що не люблю – часу нема.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись