Легенда про Безголового

18 вересня, вівторок. НУ ОСЬ, ЗДАЄТЬСЯ, І ВСЕ

– Стас не знав, де ти і що там твориться. Але відразу подумав про руїни. Машин вільних, ясна річ, нема, то він заскочив у таксівку, що постійно крутиться біля готелю. З пістолетом у руці, між іншим. Ти б на місці таксиста що зробила?

– Я вже на своєму місці, – кволо посміхнулась я.

Мене знайшов Жихар, витягнув з побитої тачки, разом із таксистом заніс до нього в машину, і вони повезли мене в лікарню. Туди ж Стас спрямував Тамару, а вже її ініціатива була тягти за собою начальника поліції.

Що сталося, ніхто з них, каже Тома, не розумів. Тільки очевидно: дурнувата київська адвокатка чомусь поперлася серед ночі під дощем до маєтку Ржеутських, і там на неї хтось напав. Звичайна аварія не завдасть автомобілю аж таких пошкоджень. Звісно, Яровий почав вимагати від слідчого та опера пояснень у буквальному розумінні прямо над моїм непритомним тілом. Нікуди не подінешся – вони змушені були розказати йому про явлення безголового привида із шаблюкою.

У привида начальник поліції не повірив. Але звелів обшукати руїни та місцевість довкола них. Із першими сонячними променями поліція отримала серйозні результати, що, сказала Тамара, вивело розслідування на цілком інший шлях. Який поки що нікуди не вів – надто вже дивним і незвичним виявився.

Мене, як була, непритомною відвезли до Комарових додому під особисту відповідальність Томи. Там, на дивані у великій кімнаті, я й отямилася, пролежавши так загалом десять годин. Сильний та глибокий шок, так це пояснюється.

– То що там знайшли?

– Стас за інших обставин показав би на собі, та я категорично заборонила. Мені здається, другого шоку ти не переживеш, – Тамара простягнула мені якісь таблетки, я взяла їх у жменю, ковтнула, не цікавлячись, чим це мене годують, запила водою і спробувала піднятися. Та голова ще трошки паморочилася.

– Не тягни вже! Що там таке?

– Театр одного актора. Поки що це речовий доказ, тобі просто так не покажуть. Але такого речового доказу, Ларчику, я за свою практику не бачила і, мабуть, уже ніколи не побачу. Уяви таку велику розпорку, що ось так кріпиться, – вона підняла руки, зігнула в ліктях і опустила пучками пальців собі на плечі. – Виходить щось подібне до звичайного вішака. Тремпеля, як кажуть у Харкові. Тільки без гачка. І ось на цю декорацію чіпляється, наче на вішалку, велике, спеціально для такого зроблене темне покривало. Воно закриває тебе з головою, а довжина – до п’яток. Застібаєш ґудзики, виходиш серед ночі на дорогу – і готовий тобі привид без голови! Ось і вся містика! А ти кажеш – паралельні світи!

Я спробувала уявити такий оригінальний саморобний маскарадний костюм, навіть очі заплющила – нічого не виходило. Треба, мабуть, потім справді самій подивитися, до чого люди здатні додуматись, аби налякати інших.

– На руїнах знайшли?

– Ага, в одній з кімнат. Той, хто в нього перевдягався, поспішно скинув костюмчик, аби погнатися за тобою. А потім не повернувся і не забрав. Так це шмаття там і лежало. До речі, з боків у покривала прорізані дірки для рук. Поруч, під стіною, валялася стара, добре наточена та пошліфована коса, насаджена на палицю. Ось вам і шабля привида полковника Ржеутського.

– Коса? – перепитала я. – Косу переплутала зі шаблею?

– Сонце, ти часто косу бачила? А шаблю? Тож не переймайся і не заморочуйся. Офіційно я тебе ще допитаю і спробуй тільки, – вона пригрозила мені пальцем, – не признатись, який нечистий тебе туди поніс. А поки що просто скажи: хто це міг бути і чому він на тебе напав? Бо це, власне, саме та причина, чому ця дорога нікуди поки не веде. Розумієш?

– Не дуже. Я взагалі зараз мало що розумію…

– Пояснюю – всі версії, за якими працювали дотепер, летять до поганої мами. Бо, виявляється, десь у місті живе чоловік, котрий не полінувався зробити всю цю бутафорію і час від часу гуляє панськими руїнами, вдаючи зі себе привида, лякає людей і навіть нападає на них із сокирою. Отже, треба шукати ненормального: він цілком міг убити всіх трьох – Дорошенка, Сизого, Потурая та відрубати їм голови. Причому, – Тамара підняла пальця, – цей ненормальний повинен бути одночасно настільки нормальним, щоб перетягнути тіло журналіста на площу так, аби цього ніхто не помітив. І настільки при своєму розумі, щоби спочатку перегнати машину Потурая подалі від міста, а тоді затягнути самого Потурая на смітник, попередньо відтявши від тіла голову. Психопати такими бувають?

– Ніколи не мала з ними справи, – відповіла я. – На жаль, тут нічим тобі допомогти не можу. Хіба… я наче бачила десь тут того… Ну, того, хто напав на мене. Тільки зараз не згадаю, ти вже вибач – голова розламується.

– Постарайся, будь ласка, – ледь не плачучи, мовила Тома. – Бо менти по сто першому колу всіх шизофреників із довідкою перевіряють!

– Ну, а якщо в нашого привида нема довідки і він ніде не перебуває на обліку?

– То ще гірше: він усе це бачить і поспішить рвонути звідси. Або, як варіант, засяде, зачаїться, і невідомо, коли вилізе знову.

– Убивств більше не буде, – спробувала я заспокоїти Тамару.



Андрій Кокотюха

Відредаговано: 26.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись