Глава 19

Турбота і увага з боку коханого і його рідних показали Аниці, що означає мати сім'ю. Донині вона не довіряла нікому крім себе. Як маленький дикий звір, тинялася по світу, іноді ховаючись від небезпек, іноді навпаки ризикуючи життям. Але серед цих людей вона зрозуміла, що більше боятися їй нічого. Тепер є кому подбати про неї, є кому захистити.

- Ти мій скарб, - говорив їй Таннарі кожного дня і кожної ночі.

- Ти мій дарунок богів, - відповідала вона йому.

Збір врожаю завершувався, і клан готувався до відправки наступного каравану з товарами. Таннарі днями пропадав десь в полях або на хуторах. Часом він повертався дуже пізно, але Аніка все одно не спала, чекаючи його повернення.

- Чому так довго? - запитала вона одного разу, прочекавши півночі.

- Їздили до найвіддаленішого хутора, - пояснив він винувато. - Але скоро все закінчиться. Караван майже готовий до відправки.

- Хіба вони не можуть привезти все самі? - нарікала Аніка, переймаючись через розлуку з чоловіком.

Сім'я відносилася до неї з любов'ю, жителі клану з повагою, але все одно тільки поруч з ним вона відчувала себе цілком упевнено і спокійно.

- Можуть, але це мій обов'язок. Та й так надійніше. Потерпи, ще трохи, - з посмішкою промовив Таннарі. - Скоро все закінчиться. І ми будемо проводити разом більше часу.

- Скоріше б, - зітхнула вона. - Я сумую за тобою. Хотілося б бачити тебе і в світлі дня, а не тільки по ночах і при лампах.

- А я що при лампах погано виглядаю? - розсміявся Таннарі.

- Ні, але раптом мені знадобитися твоя допомога, - продовжила нарікати дівчина. - Ти будеш далеко. Або раптом щось трапиться з тобою, а ніхто не зможе прийти на допомогу.

Заглядаючи в очі, вона погладила його по щоці. Очі, які зачарували її з першого погляду.

- Ой, ось тільки не треба про погане, - заперечив Таннарі. - Все зі мною добре. Я з багатьма можу впоратися. А ось тебе я, схоже, розбалував.

Він підхопив її за талію і поніс до ліжка. Аніка обхопила його за шию і міцно стиснула.

- Що я можу зробити, якщо я так сильно прив'язалася до тебе, - прошепотіла вона.

- Тобі нема про що турбуватися, - Таннарі опустився з нею на ліжко. - Що б не відбувалося, я завжди буду повертатися до тебе. Де б ти не була, я знайду тебе.

- Я буду чекати, - усміхнулася Аніка, притискаючись до нього.

- Я хочу, щоб ти довіряла мені, - він узяв її за руку. - Обіцяєш?

- Я довіряю тобі, - без роздумів відповіла вона. - Інакше хіба пішла б з тобою в ту таверну або невідомо куди?

- І я вдячний тобі за це. І хочу, щоб ти і далі так само довіряла мені. Що б не говорили, що б не трапилося. Обіцяєш?

- Обіцяю, - запевнила вона.

 ***

Сезон збору урожай добігав кінця, і жителі віддалених хуторів готували його частину разом з іншими товарами для відправки товарного каравану в маєток клану. Зерно, вироблені шкури, вино, масла, вироби ремісників та інші товари добре розкуповували в північних і західних краях. Охоче обмінювали на деревину, тканини, дари моря. Завдяки суворому розрахунку і точній налагодженості кожен торговий похід приносив гарний прибуток.

Глава клану Данвар відправився на огляд прикордонних земель, вважаючи за краще особисто упевнитися в готовності товарної частини врожаю. Контроль якості товару на продаж служив гарантією успішної торгівлі і бажаного прибутку. Він завжди дотримувався тільки такого принципу і сина навчав тому ж. Люди, що жили під заступництвом клану, прекрасно знали вимоги висунуті ватажком до пропонованого на продаж товару. Але все одно не завжди їх дотримувалися. Обов'язково знаходився хтось, хто сподівався перехитрити господарів. І щоб не наважувались дурити пана, Данвар вважав за краще контролюватися все особисто.

У компанії двох супроводжуючих Данвар спускався з пагорба. Відвідавши черговий хутір, вони прямували до наступного.

Вдалині на одному з пагорбів показався загін вершників.

- Гляньте, - один з воїнів вказав на пагорб. - Це не з наших.

Данвар примружився, вдивляючись в фігурки, що рухались.

- Я здогадуюся, хто це, - відповів він.

- Варто побоюватися? - поцікавився другий воїн, показово поклавши долоню на рукоятку меча, прикріпленого до сідла.

- Ні, можна під'їхати привітатися, - байдуже промовив Данвар.

- І хто ж це?

- Наші сусіди, - пояснив Данвар. - Якщо зір мене не підводить, серед них сам Акіаші.

- Тоді і, справді, можна привітатися, - почувши ім'я господарів сусідніх земель, сказав воїн.

Данвар і супроводжуючі направили коней в сторону помічених вершників. Коли відстань між ними скоротилася, вершники на іншому пагорбі помітили і їх.

Зблизившись на достатню відстань, заїжджі вершники вигукнули вітання. В одному з вершників Данвар познав самого главу клану Горхана Акіаші.

- Вітаю, - відповів їм Данвар, під'їжджаючи ближче. - Що привело вас на мої землі?

- Прийми мої вибачення, Данваре, - відповів Горхан Акіаші. - Мої люди попросили мене про допомогу в зв'язку з худобою, що загубилася. Стадо втекло з пасовища через вовків. І сліди привели в сторону твого кордону. Самі вони не ризикнули вторгатися в твої землі, тому покликали мене супроводжувати їх, щоб відшукати заблукалу худобу.

- Що ж, якщо ваше стадо десь тут, воно неодмінно знайдеться, - промовив Данвар. - Я велю людям з найближчих хуторів оглянути все в окрузі, щоб допомогти вам знайти їх.

- Буду дуже вдячний за допомогу, - радісно відгукнувся Горхан. - Ціле стадо це не одне теля. Прокляті вовки життя не дають останнім часом. Ми вже й облави влаштовували, а вони не йдуть.

- На твоїх землях багато лісу і безлюдних ділянок, - з розумінням сказав Данвар. - Вовки люблять такі місця.

- Кажеш так, ніби знаєшся на цьому, - прижмурившись, промовив Акіаші.

- На моїх землях теж мешкали ці розбійники, але ми їх швидко вирахували, - поділився Данвар. - Та й лісу у мене небагато. Намагаюся, щоб земля не гуляла. Людей обдаровує за спійманих вовків. Вони зацікавлені в полюванні на них. А ось зайці замучили. А все тому, що вовків немає майже.