Розділ 6

Вовче Урвище

Східне воєводство заслужено вважалося найбільшим у князівстві і одним з найбагатших. Конкурувати воно могло хіба-що з Зеленою Рівниною. Розташоване у лісистій місцевості, котра примикала до Кістяного лісу, щедрій на деревину та диких звірів, воно повільно змінювалося горбистими валами, а далі скелястим масивом на межі з північчю.

Рівних майстрам Вовчого Урвища у роботі з деревом по всьому князівству не було. Такої краси, на котру перетворювалися шматки деревини в руках трудолюбивих східних умільців, не бачили більш ніде. Саме деревина й була основним джерелом збагачення воєводства.

Не одне століття Вовче Урвище належало предкам княгині Прямислави, тому гордий та волелюбний східний народ, здавалося, ніколи не прийме владу чужака Гострозора. Проте саме він став прикладом для інших, показуючи, що будувати міцне воєводство можна не ворогуючи з сусідніми, а навпаки.

В’ятко Білощит воєводив, сидячи у столиці під назвою В’ятичів, з того дня, коли Гострозор та Прямислава уклали священний шлюб і жодного разу не заплямував себе перед ними. Не лише княже подружжя цінувало та поважало воєводу, намісники з сусідніх земель теж дослухалися до нього, хоча й не зажди те визнавали.

З десятьох дітей, котрих послав Світодар Білощиту, в живих лишилося тільки троє, а остання крихітна донька забрала з собою і кохану дружину, після чого він так і залишався вдівцем вже майже двадцять весен.

Можливо саме таке горе й стало причиною того, що два сина та донька В’ятко виховувалися не за правилами князівства, а за його власними правилами: всі вони були вправними воїнами та далекоглядними людьми, а про молодшу доньку, Умілу, говорили навіть у Світограді.

Коли до Вовчого Урвища дійшла звістка про вчинок Гострозора, В’ятко негайно ж скликав до себе дітей, бажаючи обговорити з ними подальші дії.

Уважно вислухавши його, старший з синів, Радогор, лише несхвально хитнув головою, жестом вказуючи, що слід чекати кровопролиття. Молодий чоловік не міг озвучити свої думки, бо ще юнаком, в одній з сутичок, котрі час від часу виникали між воєводствами, йому відрізали язика.

— Так, брате! Може й до відкритої бійні діло не дійде, але щось таки буде, — хитнула білявою головою розважлива та холоднокровна Уміла.

— Всі ми знаємо вдачу Вінцеслава і чутки не виникають з нічев’я. Князь все вірно зробив, — мовив запальний та імпульсивний Злат. Дуже схожий на свою світловолосу карооку молодшу сестру. — І якщо комусь те не ясно, то мусимо пояснити.

— Не поспішай брязкати зброєю, Злате, — хитнув головою В’ятко, помічаючи, як його рука опустилася на руків’я меча. — Те завжди встигнеш.

— Нема чого чекати, батьку! — заперечив Злат. Підійшовши до вікна різьбленої дерев’яної світлиці, він поглянув на смарагдовий килим величного Кістяного лісу, котрий тягнувся від Світограду через більшу частину князівства аж до далеких незвіданих земель. — Чи думаєш, Рудобород та Імлистий чекатимуть? Як би не так!

Радогор стиснув плечима, киваючи на Злата.

— В його словах є крапля правди? — спитав В’ятко.

Радогор кивнув.

— Може треба поїхати до столиці та вдихнути те, чим Гострозоровичі дихають? — звузила очі Уміла.

— Гарна думка, сестро, але як б ти не старалася, тебе батько до Світограду точно не відішле, ­— розсміявся Злат.

На те скупо гмикнув Радогор і навіть В’ятко всміхнувся.

— Повір, Злате, я зумію дати собі раду, навіть одна, у столиці, не гірше, аніж ти чи Радогор, — впевнено відповіла Уміла, усміхаючись.

По світлиці полинув чистий щирий сміх і на якийсь час про біду, котра грозовою хмарою нависла над князівством, дещо забули.

Світоград

Сонце в той день світило яскравіше звичайного, його чарівні золоті промені невагомими нитками перепліталися над городищем, утворюючи покривало: легке і ефемерне. Не було жодного подиху вітру, навколо панувала цілковита тиша. Навіть крони дерев застигли в нерухомості і легкий шелест зник. Небо було чистим й яскраво-блакитним, без єдиної, навіть крихітної, хмарки.

В розчинені навстіж вікна з двору долітав гул дворових хлопчаків, голоси челяді і запах печеного на великому рожні, приправленого ароматними травами та спеціями, дикого кабана.

Десь в коридорі почувся стукіт меблів, що пересували наймити і брязкання зброї. Почалися приготування до знаменного дня в житті Горислава. Дня, до якого він ніколи не готувався і якого зовсім не чекав.

Горислав відвів погляд від вікна і повернув голову до Прямислави, котра стояла на порозі його опочивальні.

Слабка усмішка з’явилася на його привабливому обличчі:

— Якщо ти прийшла сказати мені, що ненавидиш і проклинаєш, тоді не ввійду в престольну.

— Ти мій син, я не можу тебе ненавидіти, — Прямислава не відповіла на його усмішку і пройшла до вікна. Опершись на кам’яне підвіконня, визирнула з вікна, немов милувалася пейзажем.

— Мамо, я…

— Гориславе, досить! Скільки ти можеш виправдовуватись та вибачатися за те, в чому немає твоєї провини? — Прямислава не обертатися, але від того її напруга не ставала меншою.

— Я не знаю, як поводитися, що і кому говорити, аби не зробити іще гірше, — Горислав зітхнув.

— Вчиняй так, як відчуваєш. О, боги! Ти ж так на нього схожий: своїми вчинками, думками, манерами. Проте, в той же час, ви геть різні. На першому місці для Гострозора завжди було князівство, а вже потім почуття близьких йому людей. Твоє престолонаслідування яскравий тому приклад. Він знав, що чинить на благо князівства. Продовжуй його справу, оберігай нашу Благодатну Землю, будь мудрим та сильним. Ось що тепер для тебе в пріоритеті, — Прямислава повернулася до нього і, в декілька кроків подолавши відстань, погладила його щоку, частково покриту акуратною темною борідкою.

— А як же Вінцеслав? — сумно зітхнув Горислав.

—  Не думай про нього, — Прямислава торкнулася його щоки вустами й відступила. — Це моя турбота.