Легенда про втрачене князівство

Розділ 17

Світоград

— Почнемо ось з чого. Скажи-но, князю Гориславе, чи до вподоби тобі воєводівна? І ти скажи, воєводівно, чи до вподоби тобі наш князь? — спитав Велерад.

— До чого ти це? — скреготнув зубами Орій.

— Якщо так, то чи мали ви бажання поєднати свої долі? Може ті обійми-поцілунки були проявом вашої радості. Може то ти, князю, мав намір посвататися до воєводівни за трапезою? — не звертаючи уваги на Орія, запитав Велерад.

Прямислава спіймавши його холодний погляд, вдячно кліпнула очима, але Велерад враз відвернув голову, мовби й не помітив.

— Коли все справді було так, як Метальник каже, то й проблеми нема. Якщо князь збирався свататися до воєводівни, то цілунки… Всі ми знаємо діло молодецьке, — гмикнув В’ятко.

— То чом же тоді воєводівна пручалася? — нагадав Скол.

— Бо вас помітила. Що не ясно? — відповів Яромир.

Велерад невдоволено примружив очі, підіймаючи руку вгору:

— Ото щоб не було більше припущень та домислів, я й кажу, питати обох треба. Хто питає, той не блудить.

— Складно Метальник балакає, та не вірно. Відана пручалася йому, а Горислав заявив, що за дружину її брати не буде. То про яке сватання мова йде? Краще скажіть, що ж мені тепер робити? Куди збезчещену сестру подіти? У бурхливі хвилі Синього моря кинути? — закричав Орій. — Ти, Велераде, як ось наш князь, сам скільки разів чинив?

Велерад не завагався з відповіддю й без емоцій відповів:

— Жодного!

На якусь мить у престольній запанувала цілковита тиша.

— То що ж мені робити? — продовжив Орій, стиснувши плече Відани, котра низько опустивши голову стояла поряд з ним і здавалося навіть не дихала. — Хто ж її тепер за дружину візьме?

— Я! — виступив вперед Вінцеслав. — Якщо це припинить нову хвилю ворожнечі. Ти згоден, Орію?

— Згоден, хоча ніщо вже не змиє тієї ганьби, в котрій ми з сестрою опинилися, — хитнув головою той.

— Ти благородно жертвуєш собою? — колючим поглядом вп’явся у Вінцеслава Горислав. — Це щоб мене очорнити, а себе вибілити, чи не так?

­— Він робить те, чого не хочеш робити ти! Він куди шляхетніший та мудріший за тебе, князю. Він будь-якою ціною хоче зберегти мир у князівстві, а це ж твій обов’язок. То чи такий ти й справді хороший князь? — Орій стиснув у руках свого меча.

— Може недарма боги наслали на нас негоду, коли ми від Священного провалля поверталися? — припустив Скол.

— Орію? — врешті дар мови повернувся й до Відани. — Що ти робиш?

— Даю свою згоду на приховання твоєї ганьби, — відрізав він, навіть не глянувши на неї.

— Досить, — Тихомир раптово зірвався зі свого стільця, ступивши в бік Горислава, але наступної миті звалився на підлогу, хапаючись за груди. — Я не…

Миттєво біля нього опинилися Горислав та Вінцеслав, припадаючи поруч.

— Хлопчики, прошу… — Тихомир жадібно хапнув ротом повітря, очі його розширилися, а наступної миті грудна клітка застигла без руху.

Горислав та Вінцеслав розгублено перезирнулися розуміючи, що старець мертвий.

Широко розплющеними очима на Тихомира дивилася Прямислава і в очах тих застиг жах та розпач.

 

Гіркі сльози котилися по щоках Дари, коли від Любави дізналася про смерть Тихомира. На відміну від Будея, котрий завжди був занадто емоційним та Владолюба, що видавався їй якимось дволиким, Тихомир випромінював спокійне тепло і щиру батьківську любов до кожного, з ким зводила доля. Ніхто не знав, скільки років він вже ходив по землі, ніхто злічити не міг. В його очах ховалися спогади про ті часи, котрі давно покрила сиза поволока. Не було в князівстві старця, поважнішого та шанованішого за Тихомира.

— Не побивайся так, княжно! — промовила Любава, присідаючи поряд на ліжко. — Тихомир прожив довге життя, не кожному таке випадає і не часто.

— Знаю, Любаво, — Дара стерла вологу зі щік і зітхнула. — Але він був добрим і прихильним до нас, мудрими порадами наділяв, на правильний шлях наставляв.

— Тепер у радниках самої Темнолики сидітиме, — Любава заспокійливо провела долонею по волоссю Дари. — В останню путь проведуть його на заході сонця, я чула як княгиня-матінка розпорядилася.

Дара кивнула, перевертаючись на спину, і сумно поглянула на Любаву:

— Вінцеслав мене змією обізвав, ледь не вдарив… Ніколи не пробачу!

— В серцях він те, княжно. Ти не тримай на нього зла, — зітхнула Любава. — Здається, то його всі діти ночі напоумили таке виробляти.

Дара мовчки поглянула у бік вікна і схиливши голову заплющила очі. Любава підвелася з ліжка й покинула світлицю, тихо зачиняючи за собою двері.

 

Вінцеслав, стиснувши кулаки, ходив по світлиці власного крила, з’єднаного з палатами критою терасою, раз у раз визираючи у вікно. Очі його звузилися, а високе чоло вкрилося зморшками від напруги. Местислав з ледь прихованою насмішкою поглядав на нього, але нічого казати не поспішав. Натомість качав на коліні кульку зі скрученого прядива, наспівуючи якусь веснянку. Коли двері у світлицю відчинилися, Вінцеслав весь підібрався, вдивляючись в обличчя Орія.

Орій міцно зачинив за собою двері і підійшов до Местислава, непомітно киваючи. Местислав задоволено всміхнувся.

— Вінцеславе, я впевнений, що люд тебе підтримає, — завів розмову Орій.

— Що мені люд? Люд коритиметься тому, хто на престолі сидітиме, й слова наперекір не скаже, а от воєводи… Ось де наша перемога, або ж погибель, — відрізав Вінцеслав занадто якось впевнено.

Орій звівши брови кинув погляд на Местислава, але той лиш осміхнувся.

— Не буде другої такої можливості, брате! — Местислав повільно підвівся і підійшов до Вінцеслава. — Ти вже довів, що мудрий, а головне по-справжньому шануєш закони князівства. Воєводи бачили те, люд почує, або вже почув. Зроби останній крок!

— Тим, що береш за жінку Відану, показуєш свою шляхетність та вміння виправляти чиїсь помилки, тепер же дай зрозуміти, по чиїй провині нас покинув радник Тихомир.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше