Легенда про втрачене князівство

Розділ 19

Світоград

Прямислава стиснула руки, ховаючи їх під мантію, аби ніхто не помітив, як вони тремтять. Намагалася хоч ще раз зазирнути у вічі Велерадові, аби зрозуміти, що ж буде далі, проте він уперто свій погляд від неї відводив.

Вінцеслав же тим часом підняв з землі свій меч, люто покосившись на Велерада:

— Дивись, воєводо, бо я такий вибрик і як напад розцінити можу.

Велерад на те лиш байдуже плечима стиснув.

— Вінцеславе, таке не прощається, — Горислав все ще не поспішав оголювати свою зброю, але його погляд вже не обіцяв нічого хорошого.

— Я не шукаю твого прощення. Мені воно ні до чого, — відрізав Вінцеслав.

— Не знаю хто втовкмачив ось це все в твою голову, але добром воно вже не скінчиться. Не руйнуй те, що наш батько та дід зводили десятиліттями. Стримай свою гординю. Відведи мечі, поки не пізно, — Горислав з благанням глянув на нього. — Востаннє прошу!

— Боги! Змилостивтеся! Благаю, — прошепотіла Прямислава, опускаючи голову. По щокам її повільно скотилися краплинки сліз.

— Вже пізно. Давно вже пізно, — відповів Вінцеслав.

Прямислава приречено зітхнула й плечі її здригнулися.

— Варта, схопити всіх, хто посмів підняти меч проти свого князя! — вираз обличчя Горислава змінився до невпізнання. Звичну м'якість враз змінила непроникна маска крижаної люті, а блиск теплих блакитних очей згас.

Декілька воїнів ступили до Вінцеслава та решти заколотників.

Владолюб миттєво схопив Прямиславу за плечі, потягнувши в бік від центру торжка.

Вінцеслав стояв нерухомо, стискаючи в руках свій меч, твердий в своїй правоті як ніколи раніше.

— Ти ж не вб’єш мене, — Горислав без тіні страху глянув на Вінцеслава.

— Я теж так думав, але ми обидва помилилися. Смерть Тихомира я тобі ніколи не пробачу, — закричав Вінцеслав, раптово кидаючись в атаку.

Прямислава надривно закричала, рвучись поміж синів, але Владолюб стискав її плечі з неабиякою силою, повторюючи, що вона вже нічого не змінить.

Поряд з Гориславом враз опинився Радогор, відбиваючи атаку Местислава.

Радан розгублено поглянув на Ладозору, а тоді на Благомира. Не кажучи й слова, той вказав Ладозорі на ристалище. Жінка кивнула, бо саме там були прив’язані коні з Зеленої Рівнини.

— Яромир дурне вчинив, — прошепотіла Ладозора, ковтаючи повітря. — Ой, Благомире, дурне!

— Забирайтеся звідси! — наказав Благомир, мовби її не чуючи. — Негайно! Ти знаєш, що мусиш робити у Зеленцвіті!

Ладозора кивнула, на прощання стискаючи його руку.

Радан помітив Мальву, котра тулилася до Відани, нажахана та бліда до півсмерті. На мить зупинився, а тоді кинувся вслід за матір’ю, зникаючи з торжка.

 

Радогор з легкістю відбив атаку Местислава, але сам нападати не поспішав, вичікуючи, що буде далі.

— Отже ти проти правди, Білощите! — вигукнув Орій, спритно розмахуючи своєю булавою та підступаючи до В’ятко.

— Він за правду та нема її тут, — відповіла Уміла, виступаючи вперед і стискаючи в руці свій легкий виточений меч. — Не тобі, брехун і злодій, про правду говорити.

— Припни язика, дівко, бо залишишся без нього, як і братик твій старший… — раптом Орій зупинився і роззирнувся. — Де?

Уміла стиснула плечима, мовби не розуміючи, про що мова.

— Ні-ні! О, ні! — Орій знову роззирнувся навкруги. — Щоб я здох!

Погляд його хижих очей враз зупинився на Велерадові. Любовно погладжуючи вістря свого тесака, Велерад з насмішкою дивився на нього, але не казав ні слова.

— Її нема! Нема її в палатах! Нема, сучі діти! Її нема в палатах, — розреготався Орій.

Местислав здивовано глянув на Орія, гадаючи чи не пошкодився той часом розумом, раз так регоче:

— Кого нема?

— Княжни в палатах нема! — витираючи очі від сліз, відповів Орій, а тоді раптово кинувся на Велерада, проте навіть і двох кроків ступити не встиг, бо бойовий топірець встромився в дерев’яне руків’я його булави, вибивши її з рук.

— Наступного разу лезо в твоєму зап’ясті буде, — не дивлячись на усмішку, в очах Велерада стояла крига.

Обличчя Орія аж пашіло від люті. Він схилився підіймаючи булаву. Витягнувши топірець, хотів жбурнути ним у Велерада, але надтонке лезо тесака блискавично було приставлене до його шиї і Орій закляк.

— В мене ще й оце є, — прошипів Велерад і вільною рукою вирвав у нього свій топірець.

— Перейди до нас, — прошепотів йому Орій. — Нащо тобі ці дурні ігри в того, ким ти насправді не є? Перейди на наш бік…

— Я, здається, вже сказав, що ще не вирішив на чий бік пристану, — відповів йому Велерад спостерігаючи, що на торжкові діється і раптом відштовхнув Орія, кидаючись вперед.

 

Все сталося настільки швидко й несподівано, що Горислав не встиг навіть відскочити. Мов закляклий від погляду Темнолики, дивився, як меч прямує до нього й не міг навіть вдихнути, настільки те виявилося важко усвідомити. Почувся дівочий зойк. Лезо меча Вінцеслава націлене на Горислава розсікло повітря і ввігналося у теплу плоть. На обличчі Вінцеслава миттєво спалахнув ціла купа різноманітних емоцій. Шоковано поглянувши на свого меча, він випустив з рук руків’я, відступаючи. Не менш шокований Горислав підхопив на руки Відану, котра кинулася попереду нього, приймаючи удар на себе. Розпачливий погляд Горислава впав на криваву пляму, котра стрімко розросталася на сукні Відани. Дівчина миттєво зблідла, хапаючись рукою за його плече.

— Що ти… Відано? — Горислав не міг й слова вимовити, зазираючи у її смертельно бліде обличчя.

— Прости, — ледь прошепотіла вона. — Я думала… Що з тобою…

Крик Орія, гучніший за удар грому, розлетівся по торжкові. Розбиваючи краплі дощу, котрі рясно дріботіли з неба, своєю булавою, він кинувся на Вінцеслава.

— Сколе, — викрикнув Местислав. — Сколе, мара тебе візьми, зроби що-небудь!

Скол кинувся на Орія, але в ту ж мить з не людською силою Орій відштовхнув його від себе — пекельний погляд був спрямований на Вінцеслава, котрий перелякано дивився на Відану.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше