Легенда про втрачене князівство

Розділ 20

Вовче Урвище

За Кістяним лісом, вже на території Білощита, Велерад та Матейко наздогнали вершників на чолі з В’ятко. Горислав був досі без свідомості. Його переклали на коня Радогора і той, притримуючи князя, міцно стискав упряж. Уміла та В’ятко ж їхали обабіч, готові відбити удар, якщо він все ж таки буде. Ще два воїна, котрі приїхали з В’ятичева разом з ними, були відіслані супроводом зі Златом. Зачувши стукіт копит десь позаду себе і Уміла, і В’ятко дістали зброю, але швидко впізнали в двох вершниках Велерада та Матейка. В’ятко призупинився і решта зробили теж саме.

Порівнявшись з Білощитом, Велерад глянув йому через плече на Горислава:

— Живий?

— Так, рана не велика, проте глибока. Ми наче зуміли трохи спинити кров, але тряска… Не знаю, чи кров знов не піде, — відповів В’ятко.

— Досі не вірю, що Яромир таке втнув, — з відразою прошипіла Уміла. — Їхній бік прийняв.

Велерад скоса глянув на неї та всміхнувся:

— Не вмієш ти, воєводівно, і нашим, і вашим, а те інколи просто конче необхідно.

Уміла зацікавлено глянула на нього:

— А ти ще ж і сам не сказав, на чий бік пристав. Чи не так, воєводо?

Велерад та В’ятко з усмішкою перезирнулися.

— Час не жде, — нагадав Матейко, озираючись на порожню дорогу, що вела зі Світограду.

— Я заберу його до Зміїного Хвоста, — промовив Велерад.

Уміла кинула стурбований погляд на Радогора, а тоді на В’ятко, але останній і бровою не повів, наче весь час те знав.

— А як не довезеш? — спитав стурбовано В’ятко.

— Довезу, — криво всміхнувся Велерад, під’їжджаючи до Радогора та перетягуючи Горислава на свого коня. — Чекай звістки!

В’ятко кивнув йому:

— Нехай Світодар не покине тебе, а Темнолика відведе всіх своїх духів.

Галопом вороний помчав у бік величезних валунів, котрі відмежовували Вовче Урвище від Зміїного Хвоста. Матейко кивнув їм на знак прощання і рушив слідом.

Уміла знову звела погляд на В’ятко:

— Нащо ти оддав йому князя? Ніхто не знає, що у Метальника в голові.

— От тому й віддав, — відповів Білощит. — Саме тому!

Світоград

Прямислава й сама не знала, чому сиділа біля ліжка Відани, ласкаво торкаючись її лоба рушником, змоченим у холодній воді. Здавалося, мала всім серцем ненавидіти, бо ж через неї і почалося те, що почалося, але ненависті не мала. Натомість ніжно тримала руку та наспівувала якусь стару колискову, котру ще малою чула від своєї няньки у В’ятичеві.

Відану охопила гарячка, тіло її били судоми, шкіра стала вологою від поту, а свідомість сплуталася зовсім, бо вона жалісно кликала матір. Прямислава ніжно заколисувала її, заспокійливо погладжуючи впалі щоки та відзначаючи, як воєводівна змарніла за останні дні, а поранення лиш додало тієї змарнілості.

Декілька разів забігала Домна, благаючи її піти до своєї світлиці та перепочити, але Прямислава відмовлялася. Не хотілося їй ні сну, ні їжі, ні перепочинку, ні навіть повітря, але все ж останнє вона втягувала в себе рваними ковтками.

Дивлячись на Відану, Прямислава чомусь бачила себе — юну дівчину, до безтями закохану у молодого спадкоємця Зміїного Хвоста, щасливу наречену, котра рахувала дні до свого одруження з ним. Певно такою була й Відана, хотіла себе такою відчувати. Якщо раніше Прямислава лиш припущення будувала, то тепер вже була впевнена в тому, що Відана закохана у Горислава. Їй хотілося спитати дівчину, що такого наобіцяв Орій, що вона погодилася влаштувати те дійство на лоджії? Певно що тільки одне — Горислава.

Прямислава скрушно хитнула головою:

— Мила дівчинко, хіба ж ти не розуміла, що таким чином кохання Горислава не матимеш, а натомість отримаєш лиш його ненависть?

 

Вінцеслав сидів на траві у дальньому кутку ристалища, вчепившись пальцями у волосся, й гірко плакав, проклинаючи себе та свою долю. Поряд з ним сидів Орій, нервово стискаючи в зубах травинку. Обидва навіть словом не перемовлялися між собою. Вони не помітили, що до них прямував Местислав в супроводі двох своїх воїнів.

Кивнувши воїнам залишитися неподалік, Местислав наблизився до чоловіків. Першим схопився до нього Орій, не даючи підійти до Вінцеслава.

— Ну як тут у нас? — спокійно поцікавився Местислав, поглядаючи на Вінцеслава через Орієве плече.

— Ми так не домовлялися, — різко відповів Орій, перегороджуючи йому шлях.

— Так, не домовлялися, але хто ж думав, що наш князьок кинеться на брата та ще й Відану ранить? — знизав плечима Местислав.

Орій стиснув кулак:

— Відана сестра мені і я за неї відповідаю. Якщо вона не виживе, то й тобі не жити!

— Я думками Темнолики не керую! — моторошно примружив очі Местислав. — І я вже тобі казав, що навіть не уявляв, що Відана постраждати може. В тому моєї вини нема, то ж не звинувачуй!

— А Горислав? Він же тобі брат, невже ти не маєш й краплі жалю? — мовив спантеличено Орій.

— Думаєш, якби поранили Вінцеслава або Дару, я шкодував би більше? Орію, ти мене смішиш і лякаєш одночасно, — відповів Местислав. — Я шкодую тільки про те, що доведеться деякий час потерпіти на троні цього ідіота.

Орій простежив за кивком співрозмовника, кинутим в бік Вінцеслава:

— Ти й його вб'єш?

— Я до того, що з Гориславом сталося, взагалі не причетний і Вінцеслава чіпати не збираюся. Він сам себе в могилу зажене, — на обличчі Местислава заграла переможна усмішка. — І дуже скоро.

— Дара? — Орій схопив Местислава за руку. — Як таке статися могло?

— Не прорахували, — Местислав задумливо почухав гладке підборіддя, — але повернемо її. Де б вона не була, ми її повернемо, будь певен.

Орій кивнув, але вірити більше не збирався.

Местислав підійшов до Вінцеслава і, присівши, поклав долоню на його плече. Вуст його враз торкнулася скорботна усмішка.

— Местиславе, яке ж я чудовисько. Невже я ранив Відану? — крізь сльози пробурмотів Вінцеслав. — Невже я вбив брата?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше