Легенда про втрачене князівство

Розділ 21

Зміїний Хвіст

Їжак повернувся в Головний зал, коли сонце за вікном вже плавно котилася до горизонту. Йому здалося, що Велерад спить, схиливши голову до спинки трону, але лиш зробив крок до помосту, Велерад зненацька розплющив очі, направивши на нього ніж, що лежав на колінах.

— Це ж тільки я, воєводо, — Їжак аж підстрибнув на місці. — Рану князя промили й зашили. Жити буде і битися ще теж.

— Слава богам, — Велерад опустив ніж назад на коліна й розслабився. — Що ще?

— Перенесли його до вільної світлиці та напоїли сонним відваром. Як немовля спатиме до завтра. А у вашій світлиці парна вода очікує, — Їжак усміхнувся.

— Пильнуй за князем. Скажеш, я послав, — Велерад підвівся. — До речі, як там у нас справи з водою?

— Поки нічого, але ж літо ще попереду, самі знаєте, — сумно стиснув плечима Їжак.

— Гаразд. Матейко де? — на порозі залу Велерад обернувся.

— Взяв двох хлопів та поїхав до Заскаля на каменоломню, а ще у Зміївнику знову чубляться, то він сьогодні вже не повернеться, — мовив Їжак, дрібочучи позаду.

— Добре, — Велерад на мить задумався, а тоді додав. — Хай Вішата пантрує оборонну стіну обома. Хтозна, що воно на ділі буде.

Їжак кивнув, схиляючи голову в поклоні.

Велерад пішов до своєї світлиці, помічаючи в одному з темних коридорів Соловію, але звернув на горішній поверх, навіть не кивнувши на знак вітання. Дівчина спохмурніла на очах і зціпивши зуби, рушила у своїх справах. Те, що діялося з воєводою, з її воєводою, Соловію геть не влаштовувало. Справа була не лише у перевороті, котрий стався у Світограді, і дівчина те серцем відчула.

Зелена Рівнина

Мов неприкаяна, ходила Ладозора по Головному залу, стискаючи та розтискаючи кулаки і все не могла повірити, що Яромир вчинив таку підлість. Вони були одружені вісімнадцять весен і ніколи ще за той час Яромир не приймав якесь важливе рішення, не порадившись спершу з нею. Ні, то не означало, що він у всьому дослухався до неї чи робив, як вона скаже, зовсім ні, але радився завжди. Теперішній же вчинок став для Ладозори цілковитою несподіванкою. Бідкалася вона над тим, що надалі чекатиме Зелену Рівнину та й саме князівство. Гострим розумом була наділена, тому ніколи б не повірила, що Вінцеслав принесе на Благодатну Землю благодать богів. Навіть в те, що його обрали боги на торжку, Ладозора не вірила.

— Мамо? — до Головного залу ввійшов Радан, незвично для неї тримаючи руку на мечі, котрий був прикріплений до його поясу.

— Куди ти? — враз запитала Ладозора, присідаючи на трон воєводи.

— Батько та Благомир у столиці, то й я там бути маю, — впевнено відповів Радан.

— Ні, не маєш, — обірвала його Ладозора. — Що за дурниці?

— Мамо, мені сімнадцять, я майбутній воєвода Зеленої Рівнини і моє місце там, де вирішується її доля, — твердо заявив Радан.

Ладозора ледь стрималася, аби не нагримати на нього, як на мале неслухняне дитя, і лиш хитнула головою:

— Тобі нічого у Світограді робити. Принаймні зараз нічого.

— Там батько! — чи не вперше твердо заперечив їй Радан.

— Твоєму батьку темні духи розум сплутали і здається мені, що за те розплачуватися буде ми всі, — відповіла Ладозора підіймаючись та підступаючи до нього.

— Може вже досить мене за своєю спідницею ховати? Га? Не хлопчик давно! — відрізав Радан.

— Сину, чи ж я хочу тобі на гірше? Чи ж для воєводства гірше хочу? — примирливо мовила Ладозора. — Так, ти не хлопчик вже і я це бачу, все воєводство бачить. Ото ж як його майбутній воєвода скажи, що маєш робити?

— В першу чергу дбати про воєводство, — відповів Радан, чудово розуміючи, куди матір хилить.

— А саме? — сумно всміхнулася Ладозора.

— Залишатися у Зеленцвіті та захищати його в разі нападу, — продовжив Радан. — Але ж батько став на бік переможців, то від кого захищати Зелену Рівнину? Думаєш, на неї Метальник чи Білощит нападуть?

— Сину, ми не знаємо, чи ж батько, наш воєвода, дійсно на бік переможців став, — сумно відповіла Ладозора і стиснувши плечима, торкнулася вустами його гладкого чола, а тоді швидко рушила до дверей.

Світоград

В першу чергу, повернувшись до палат, Вінцеслав пішов до світлиці, де знаходилася  Відана. Дівчина до свідомості не поверталася і тіло її все ще горіло у сітях вогневиці. Поряд з ліжком скрутилася Мальва, ласкаво стискаючи гарячу долоню своєї господині руками. Дівча весь час ворушило вустами, певно проголошуючи благання богам.

Помітивши Вінцеслава і без того великі очі Мальви розширилися ще дужче.

— Як вона? — хрипко спитав Вінцеслав, несміливо переминаючись з ноги на ногу в порозі.

Мальва лиш злякано стиснула плечима.

Вінцеслав ступив до світлиці і торкнувся пальцями води у глиняному глечику:

— Принеси холодної, а я поки з воєводівною побуду.

Мальва не зрушила з місця, недовірливо звівши брови.

— Не бійся, — зітхнув Вінцеслав. — Меча в мене більше нема. Йди, це наказ!

Врешті Мальва, наче оговтавшись від дрімоти, кивнула йому і уклонившись, тихо покинула світлицю.

Вінцеслав провів вологим рушником по чолі Відани, а тоді затримав погляд на її стулених повіках:

— Прости мене. Не думав, що так станеться, не думав, що на Горислава піду, не думав, що ти кинешся його рятувати. Чого ти це зробила, Відано? Якщо ж тоді, на Гориславів день…

Вінцеслав сам себе обірвав на слові й задумливо поглянув у вікно, намагаючись знову воскресити в пам’яті той вечір, ту незнайомку і той поцілунок.

— Чи ж то не ти була? — прошепотів і зірвавшись ледь не збив з ніг Мальву, що вже поверталася зі свіжою водою.

Навіть не дивлячись на неї, Вінцеслав чимдуж кинувся в бік престольної, аби розшукати Орія та Местислава.

 

Травневі дощі принесли з собою на землю неабиякий холод та похмурість, навіть найяскравіші кольори під сизими потоками потьмяніли. Так само темно було й у Местиславовій душі. Проте якщо похмурість неба рано чи пізно мала змінитися яскравою блакиттю, то з душею княжича все було не так однозначно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше