Легенда про втрачене князівство

Розділ 23

Світоград

Прямислава вже й задрімала на стільці біля Відани, коли раптом почула легкий шурхіт. Розплющивши очі побачила, що Відана роззирається навколо, а вуста її розімкнуті.

— Дитино, як ти? — Прямислава торкнулася її чола відчуваючи, що вперше за дві останні ночі він не був гарячим.

— Горислав… — Відана кліпнула очима.

— Нема його тут, мила, — зітхнула Прямислава.

— Але ж щойно бачила, говорила з ним, — Відана поглянула на Прямиславу, наче лиш зрозуміла, з ким розмовляє. — Пробачте, матінко-княгине, я… То просто сон був.

— І що ж ти бачила, воєводівно? — ласкаво спитала Прямислава. — Розкажи мені.

— Дивний сон, — замріяно всміхнулася Відана, насолоджуючись ніжним доторком рук Прямислави до свого волосся. — І Го… І князя. Такий яскравий та кольоровий той сон був, а князь розмовляв зі мною. Я йому… Я правду йому розповіла!

— Правду? — перепитала, але не гнівно, Прямислава. — Отже ти збрехала? Там, на лоджії збрехала?

Відана заплющила очі, дозволяючи витекти сльозам з куточків очей, і кивнула.

— Це Орій тебе напоумив? — перепитала Прямислава, вже знаючи відповідь.

— І Местислав. Вони обидва за одне, — прошепотіла Відана.

Прямислава аж зуби зціпила від почутого, але Відані всміхнулася.

— Хоч у сні я князеве прощення отримала, — гірко мовила Відана. — Бо насправді мені його не бачити й не чути.

— Чому ж? — загадково всміхнулася Прямислава, встаючи зі стільця. — Може ви з Гориславом один сон на двох ділили?

І поки Відана розгублено шукала відповідь на сказане княгинею, та вже зачинила за собою важкі двері світлиці.

Підізвавши воїна, котрий стояв біля вікна-амбразури, Прямислава схилилася до його вуха:

— Очей зі світлиці не зводь! Якщо прийде воєвода Імлистої Пустки чи Местислав — негайно дай мені знати.

Воїн кивнув, низько уклонившись їй. Прямислава, схрестивши руки на грудях, рушила на пошуки своїх радників, бо мала до них серйозну розмову.

 

Не зміг Орій вчинити так як йому Местислав наказав. Покликав до себе Бояна, бо зі всіх своїх людей лиш йому довіряв по-справжньому, і наказав забрати тіло Благомира та відвезти у Зелену Рівнину. Навіть в його порожній душі заворушилося розуміння того, що молодий воїн має бути спроваджений в останню путь як те належить, а не кинутий у води Стрімкої під покровом ночі.

Боян завірив, що все зробить як треба. Осідлавши свого коня, він знайшов коня Благомира, на котрого переклав вже холодне тіло.

Під звуки тільки нічних птахів помчав Боян у бік воріт городища, а Орій піднявся на оглядову башту та замилював очі вартовим своїми масними жартами. Хлопи сміялися мов навіжені, а на серці Орія скребли гострими кігтями кішки.

Вовче Урвище

Мистецтво володіння мечем давалося Дарі вкрай важко. Підручного дерев'яного меча, на котрому зазвичай починали свої тренування хлопчики, Уміла не мала, та й вчителькою була вкрай жорстокою й нещадною. Ні сльози, ні благання Дари не могли вмовити її дати навіть короткий перепочинок. За дні, проведені у В’ятичеві, Дара вже не відчувала рук і ледь переставляла ногами. Вона була й не рада тому, чого попросила у загартованої в боях воєводівни, але бажання вміти захищати себе все ж виявилося сильнішим за втому та біль.

Коли після чергового тренування Дара впала на курну, витолочену воїнами землю ристалища, Уміла доклала кінчик меча до її горла й нарешті здалася:

— На сьогодні досить. Ти виснажена до краю, на долонях мозолі, проте завзята до неможливого. Може не варто тобі?

— Я продовжуватиму, — твердо заявила Дара, намагаючись звестися на ноги.

— Скажи, княжно, тебе хто образив особисто?  Хтось зробив з тобою щось погане? — раптом спитала Уміла.

Дара заперечливо хитнула головою.

Уміла прибрала меч і подала їй руку, допомагаючи піднятися, а тоді раптом помітила на руці тонкий молочний шрам:

— А це що? На випадковий поріз не схоже.

— Одного разу на торжку я встала під щит замість напівживого хлопчика-мішені, — притулившись спиною до дерев'яної огорожі, зізналася Дара. — Метальник шарлатаном криворуким виявився і поцілив в мене.

— Не знала, що княжни таке роблять, — гмикнула Уміла, протираючи лезо свого меча, а тоді сховала його в піхви. — Пощастило тобі, що він метав лиш раз.

 — Тричі, — Дара заплющила очі, згадуючи той день. Здавалося, він був так давно, може навіть в минулому житті. — І третій кидок був направлений над моєю головою.

— І він метнув? — щиро здивувалася Уміла.

— Якби метнув він, то я б тут зараз вже не стояла, — криво всміхнулася Дара. — Останній кидок зробив справжній Метальник і тим врятував мені життя.

— Велерад? — щире здивування Уміли змінилося добродушною насмішкою. — Кажуть, іноді на нього находить і тоді північний воєвода робить добрі справи. Як от під час перевороту. Гаразд, відпочивай.

Дара вдячно кивнула, проводжаючи її поглядом з ристалища.

— Княжно, ти молодець, — крикнула їй не озираючись Уміла. — Будуть з тебе люди!

Дара усміхнулася, а потім знову заплющила очі. В думках з'явилася картинка з торжка: суворе холодне обличчя, прикрашені сурмою очі, зосереджені на ній, і вістря бойового топірця, що виблискуючи в променях яскравого сонця, прорізало повітря над її головою.

Зелена Рівнина

Ладозора майже не спала вночі. Найтемніші духи Темнолики захопили її в полон і не відпускали до самого світанку. Тільки-но за вікном посіріло, не кличучи на допомогу служницю, Ладозора сама натягнула сорочку та шкіряний сарафан, в котрому завжди ходила за відсутності Яромира як намісниця воєводства, і кинулася на вулицю. В грудях росла незрозуміла тривога, вона билася десь в животі і підіймалася до самого горла. Ладозора зазирнула до Головного залу, обійшла внутрішній двір, потім зупинилася біля капища перед хоромами, де люд приносив дари богам, а тоді прискоривши кроки підійнялася на оглядову башту, котра була спрямована в бік світоградського тракту.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше