Легенда про втрачене князівство

Розділ 25

Зміїний Хвіст

Обережно сівши на ложе, Горислав шумно втягнув в себе повітря, ще відчуваючи біль під ребрами. Мабуть, рана була не такою вже й легкою. Труснувши темноволосою головою, він піднявся й зробив кілька непевних кроків. Біль не відпустив, але й не посилився, залишаючись тупим та ниючим. Обережно намацавши пальцями шов, котрий залишили швачки, Горислав скосив до нього погляд. На місці порізу красувався широкий, горбистий, фіолетовий рубець, котрий з часом обіцяв стати молочно-білим та до кінця життя нагадувати про вчинок Вінцеслава.

— Чому князь встав? — на порозі з'явився Їжак в супроводі миловидної служниці зі сніданком, котрий ароматно парував над підносом.

— Не можу я лежати більше поліном. Досить! — відповів Горислав. — Мене чекає Світоград!

Їжак кивнув дівчині залишити піднос на дерев'яному столі біля вікна і вона поспішно вийшла, зачиняючи двері.

— Рано ще! Світоград чекав довше, почекає й менше. Тобі сил набиратися треба, княже, — обережно заперечив Їжак.

— Рана моя більше не кровоточить, рухатися можу, силами сповнений, — Горислав підійшов до столу, вдивляючись у відкриті віконниці. — Вінцеслав моє тіло поранив, але дух не зламав.

— Це вірно, — Їжак розворушив вогонь в жаровні. — Прохолодно нині стало, хоч весна вже на заході.

— Я поверну князівству те життя, котре текло до цього сміховинного перевороту, — промовив Горислав. — І всі винні будуть покарані.

— Так і буде, княже, — Їжак повернувся до дверей. — Так і буде! А тепер поїж ситної каші.

Коли він пішов, Горислав повільно опустився за стіл і глянув на олов'яний піднос, на якому стояла глиняна миска з гарячою пшеничною кашею, кількома скибками печеного м'яса та паляницею, а у дерев'яному кухлі виднілося молоде вишневе вино. Горислав підніс до вуст блискучу ложку — витончену річ, зроблену майстрами Дзеркальної Гладі, і раптом зрозумів, що голоду не відчуває.

В думки знову увірвався прозорий образ ніжної діви з довгими білявими косами, котрий супроводжував його дорогою смерті і повернув у світ людей. Весь той час, поки його свідомість блукала туманними землями, що належали Темнолиці, Горислав відчував поряд присутність Відани. Навіть коли прийшов до тями здавалося, що вона десь зовсім поруч. Думку про те, що Відана, на відміну від нього, зі світу духів не повернулася, Горислав навіть не допускав.

Світоград

Орій покинув городище на світанку. Огорнутий прохолодним вранішнім туманом, він, стискаючи упряж, спустився до Стрімкої, а тоді, відпустивши коня пасти соковиту траву, присів на березову кладку. Мов хлопчисько назбиравши на березі камінців, жбурляв їх у сонну гладь, думаючи про своє.

В ту ж мить як Боян покинув Світоград, Орій вже знав, що його життя висить на волосині. Рано чи пізно звістка про те, що тіло Благомира знайшли біля оборонних стін Зеленцвіту, долине до вух Местислава і тоді йому, Орію, кінець. Местислав враз зрозуміє, що обдурений і що Орій по-своєму зробив. Більше того, стане відомо що Благомир не у Імлистій Пустці і там навіть не був. Яромир це в спокої не залишить, але Орій вже й не за себе думав, а за те, що Местислав так само холоднокровно позбудеться й воєводи Зеленої Рівнини.

Та найбільшу біду Орій вбачав у Відані. Якщо Вінцеслав і міг не звернути уваги на її правду, то княгиня точно повз вуха того не пропустить. Про те, що Прямислава не відходила від її ліжка, поки Відана за життя боролася, знала вся палатна челядь, воєводи та й Вінцеслав з Местиславом.

Жбурнувши черговий камінчик у бурхливі води Стрімкої, Орій стомлено заплющив очі. Знав, що Відану негайно треба у Гранич відіслати, але от причини на те не мав.

— Ти що тут робиш? Когось на любощі чекаєш? — раптом долинув до Орія солодкавий високий голос.

— Нікого не чекаю, — Орій швидко підвівся з кладки, обертаючись обличчям до Местислава. — А що таке?

— Нічого, — продовжував всміхатися Местислав. — Я вже було подумав, що ти чкурнув від мене куди.

— Куди я можу від тебе чкурнути? І нащо це мені? — стиснув плечима Орій і сам свою нещирість шкірою відчув.

— Хтозна, що ти там собі вже надумав, — Местислав легко ступив на кладку, стаючи поряд з Орієм.

Орій поглянув на його профіль і усвідомив, що якби сам не побачив, як безжально Местислав розпоров горлянку Благомиру, нікому б ні за які гроші не повірив. Таким беззахисним та витонченим здавався княжий байстрюк для люду.

— Ти мені ось що скажи, — почав м’яко Местислав. — Просив я тебе, аби кухоль Вінцеслава завше повним був? Просив! А чи знаєш, що то я на увазі маю?

Орій хитнув головою на знак згоди.

— Видно ні, — продовжував всміхатися Местислав, але було в тій усмішці щось до пекельного страшне. — Бо князьок наш геть тверезий по палатам розгулює, до сестри твоєї заглядає. Гадаю, вже й до правди докопався, що не Відану на вшануванні цілував. А то погано, друже мій, то дуже погано!

— Розумію, — хитнув головою Орій.

— Для нас Вінцеслав хороший князь, допоки п’яний як чіп. А там, дивись, доп’ється до умертвіння та й по всьому, — на обличчі Местислава з’явився справжній звіриний оскал. — Так, ось ще що! Кімнатна дівка, та що Любава. Мені донесли, вона притягла князька з пивниці. Намагалася наставити на шлях істинний запевняючи, що він в небезпеці.

— Як ти дізнався? — здивувався Орій.

— Я все знаю, мій друже, — знов солодкаво всміхнувся Местислав і продовжив, на бурхливі води Стрімкої поглядаючи. — Нам таких радників-спасителів не треба. Зовсім не треба.

Орій на те лишень зітхнув нечутно.

 

Вінцеслав діяти вирішив по-іншому. Якщо спершу йшов на допит до брата та Орія, то тепер задумав придивлятися та прислухатися, а висновки мовчки робити. Отож пішов до престольної та взявши до рук вінець, деякий час стояв, розглядаючи. Потім все ж натягнув на темноволосу голову та присів на ту частину престолу, що князю відводилася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше