Розділ 27

Дзеркальна Гладь

Геть розгублена Мілада була, коли отримала звістку, що Скол викликає її до Світограду. В голову закралися думки, що він якимось чином дізнався про те, що сталося між нею і Вінцеславом. Можливо її вже чекала доля всіх невірних жінок князівства.

Обхопивши себе за плечі, Мілада стояла на березі Синього моря і вдивлялася в далечінь, де синь води зливалася з блакитними небесами. Той краєвид вона бачила все своє життя і нічого іншого не хотіла. Безкрайні степи були її домом, то була земля її батьків та дідів. Земля Дзеркальної Гладі надавала сил, коли їх зовсім не залишалося, вона захищала та оберігала.

Мілада схилилися, дістаючи з кишені свого сарафану шматочок полотна і зачерпнула ним жменьку землі, змішаної з піском. Зав’язавши у вузлик свій дорогоцінний скарб, стерла зі щік сльози і подалася назад до городища.

Тригост, котрий був з нею, але тримався на достатній відстані, пішов слідом.

До світлиці дітей Мілада більше не пішла, бо здавалося, якщо побачить їх ще раз, то вже не зможе випустити зі своїх обіймів і нікуди не поїде. Розлука з дітьми була найважчою. Все готова була стерпіти Мілада, окрім того.

Тригост, певно зрозумівши її сум’яття, лагідно торкнувся її плеча, мовби підбадьорюючи. Мілада вдячно усміхнулася у відповідь.

Настав час вирушати.

Світоград

Знав Орій, що не вдасться приховати від Яромира новину про те, що Радан прибув. Картав себе, що збрехав хлопцеві про відсутність батька, але зробленого повернути не міг. Єдине, що ще могло відтягнути мить істини, це справді рішення відправити до Вовчого Урвища Яромира. Проте й тут заковика малася. Те якось Местиславу треба було пояснити, або ж поговорити з Вінцеславом. Пам’ятаючи, як він сидів на престолі напередодні, Орій навіть подумав, що може й не все так погано було. Може вартувало Вінцеслава у вірне русло направити і були б з нього ще люди.

Сам собі головою Орій хитнув, бо то була геть крива доріжка. Вінцеслав був вкрай ненадійним і якщо Местиславу відомо стане про його змову з князем, то Орію воно голови коштуватиме.

Звернувши до стайні, де лагодив свого коня в дорогу Скол, Орій на мить задумався, а потім таки ступив крок вперед, видаючи свою присутність.

— Ти чого тут? — здивувався Скол, обертаючись від свого коня й зареготав. — Таки вже не можеш втерпіти коли свою наречену побачиш?

— Послухай, маю до тебе серйозну розмову, — Орій довірливо поклав долоню йому на плече. — Дуже серйозну.

— Що таке? — Скол схилився до нього.

— Я добре пам’ятаю твого листа, котрого отримав після смерті Гострозора, — почав Орій помічаючи, як вмить витягнулося обличчя Скола. — Ти ж моєї відповіді так і не отримав, а я її маю. Я згоден з тобою, що нам разом триматися треба.

— Я й Метальникові таке казав, але він не схотів, — відповів Скол дещо невпевнено. — Всім нам разом триматися треба.

— І я казав, — обірвав його Орій, — але ти ж його знаєш. Метальник сам собі не друг, то що вже про когось говорити. Я тут одну новину почув, хочу з тобою поділитися.

Скол ствердно кивнув, погоджуючись слухати.

— Чутка ходить, що Лучник до Білощита пристати хоче, до опального Горислава.

— Та невже? — щиро здивувався Скол.

— Таке от! У мене є одна ідея. Ви до Вовчого Урвища вже вирушаєте? — Орій озирнувся в пошуках зайвих вух, але нікого не побачив.

— Вже, хлопи готові й чекають, — Скол повторив його рух.

— Треба Лучника з собою взяти, — Орій почухав свою акуратну борідку. — Ти там простежиш за ним, чи не перемовлявся ні з ким, чи нічого не передавав Білощиту. Розумієш?

— Не дуже, — примружився Скол.

— Якщо нічого такого не робив, отже вірний Вінцеславові, а якщо навпаки, князь наш про те знати має, — нетерпляче відповів Орій.

— Ось воно що, — Скол звузив очі ще дужче. — Я то візьму, але про те князь знати має.

— Твоя правда, — погодився Орій.

— Але ж князь по пивницям десь шастає. Краще Местиславу доповісти, — раптом мовив Скол.

— То ходімо швидше! — кивнув Орій. — Тримаймося разом, друже, і цілими лишимось.

В ту ж мить Орій зрозумів, що Скол вже на боці Местислава і неодмінно підтримає його на князівство, коли Вінцеслав собі мізки на смерть заллє. Не спав княжий байстрюк, а готував собі справжню армію, аби не допустити повернення Горислава назад до Світограда, хоча навіть не знав, чи живий той ще.

Геть змученою Прямислава повернулася від Стрімкої, де проводжали в останню путь Любаву. Домна взагалі злягла і біля неї чатували дві травниці, відварами напуваючи. Прямислава ж зачинилася у своїй світлиці і наказала вартовому нікого до неї не впускати. Мусила обдумати те, що сталося. Багато що мусила обдумати.

Дивною смерть Любави княгині видавала. Дівчина була радісною та веселою напередодні, більше того, навіть щасливою. Не могла вона просто піти і у Стрімку кинутися.

Коли в двері постукали, Прямислава аж здригнулася, адже наказала вартовому її не турбувати:

— Хто там, злидні на твою голову?

— Радник Владолюб, — долинув до Прямислави через двері знайомий голос.

Гордо вирівнявшись на своєму стільці біля вікна, вона дозволила ввійти навіть гадки не маючи, що знадобилося зрадникові.

Владолюб шанобливо схилив голову, підступаючи до неї:

— Мову маю до тебе, матінко-княгине.

— Не потрібна мені твоя мова, раднику. Солодка вона, але брехлива до краю, — відрізала Прямислава.

— Ти, княгине, спершу вислухай, а вже тоді гнівайся, — відповів він. — Бо за ці мої слова я життям поплатитися можу.

— То бережи своє життя, я в тебе такої щедрості не просила, — в тому ж тоні відповіла.

 Наче не чуючи тих слів, Владолюб промовив:

— На Вінцеславовій голові вінець, та не він князює. Местислав-Байстрюк всім заправляє. Ніхто того не розумів, не помічав, але ось правда мені відкрилася. Споюють Вінцеслава вони з Імлистим, бо байстрюк собі престол хоче.