Розділ 31

Зміїний Хвіст

Прокинулася Дара тоді, коли вони підіймалися на Хребет Вирлоока. З його високих кам'яних гребенів вся Благодатна Земля лежала мов на долоні. Виднівся прадавній Кістяний Ліс, крихітними іскорками висвітлювалося Вовче Урвище. У центрі плато, десь під самим обрієм, вгадувалися обриси Світограду, а за ним, ближче до Синього моря, розташувалася Дзеркальна Гладь. Десь там сіріла Імлиста Пустка, мов пухкими хмарами вкрита. Осторонь від гірського масиву лежала Зелена Рівнина, суцільно встелена широкими полями та садами. Попереду, в скелях, сніжно-білою крапкою виднілася фортеця Метальника, а навколо неї тулився Зміїний Хвіст — північне воєводство князівства, яке прозвали так за незвичайну витягнуту форму, котра й справді нагадувала величезний хвіст. Старі говорили, що за скелями воєводства починаються володіння самої Темнолики — богині темряви та смерті.

— Я бачу твоє воєводство, — Дара відчула хвилювання у грудях.

— Не жди від нього розкоші та пишності, до котрих звикла. Ми — жителі півночі — народ суворий та невибагливий. Задовольняємося малим. У нас нема срібного посуду, тонкого мережива та м'яких килимів під ногами. Вкриваємося не пуховими перинами, а видубленим хутром, їмо з глиняного посуду, а п’ємо з олов’яних кухлів. Носимо простий і нехитрий одяг. Це тобі не Вовче Урвище й тим більше не Світоград, — суворо відповів Велерад.

— Думаєш у розкоші справа? Мої брати виросли в розкоші і бачиш, що з ними сталося? Та розкіш їх згубила, — з болем відповіла Дара.

— Їх згубила влада. Це різні речі, княжно, — Велерад зупинив коня і зіскочив на кам'янистий виступ.

— Що трапилося? — Дара насторожено подивилася на його похмуре обличчя.

— Кінь і так втомився долаючи цю відстань, далі я пішки піду, — Велерад простежив за тим, як повільно сонце хилилося до заходу.

— Тоді й я піду, — впевнено відповіла Дара, стрибаючи з коня.

— Негоже княжні пішки ходити, — пробурмотів Велерад, беручи коня за упряж і ступаючи поруч з ним.

— Нічого. Ніхто ж не бачить, — відмахнулася, на мить стихла, потрібні слова підбираючи, а тоді продовжила. — Воєводо?

Він запитально вигнув брову, дивлячись на неї.

— А нам довго йти ще?

Велерад криво всміхнувся:

— Уже втомилася, княжно?

— Ні, я не про те. Хочу якомога швидше Горислава побачити. Хочу знати, що йому й справді краще, — відповіла Дара. — Коли Уміла сказала, що його поранили… Мені світ померк.

Збентежений її глибокою щирістю, Велерад не знайшовся з відповіддю, але наступним питанням Дара збентежила його ще дужче.

— Воєводо, я бачила жінок Рудоборода та Лучника, знаю що Білощит вдівець, та й Імлистий теж, а ти... — Дара нервово ковтнула, намагаючись на нього не дивитися. — Про твою жінку нічого не знаю.

Дара вже й небесам подякувала за сутінки, котрі хребет вкривали, і за те, що в них Метальник не бачив її розчервонілого обличчя. Гадки не мала, де ота хоробрість взялася таке питати.

— Ну, це напевно тому, що нема її, — знизав плечима він після короткої паузи.

— О! Ти теж вдівець, — сумно опустила погляд Дара.

— Ні. Жінки у мене ніколи не було і не буде вже, — криця, що враз ковзнула в його голосі, по серцю різонула Дару й вона змовкла.

Велерад теж більше не порушував повислу мовчанку.

А потім зненацька пішов дощ.

Зірвався потужний вітер, небо враз заволокли грозові хмари. Кругом на мить запанувала тиша, яка буває лише перед літньою грозою, і з неба на сухе каміння впали прохолодні краплі дощу.

— Тільки цього не вистачало, — пробурмотів Велерад. — Сідай на коня, княжно.

— А ти? — Дара розгублено глянула на нього.

— А я буду поруч. Куди ж подінуся?! — Велерад здійняв очі до неба і краплі дощу впали на його видовжене обличчя, розмиваючи чорні лінії на щоках та скронях.

Десь вдалині почувся оглушливий гуркіт грому, спалах блискавки білявими нитками освітив гірський масив. Кінь під Дарою стрепенувся притиснувши вуха.

— Тримай упряж, — закричав Велерад. — Тримай уп…

Його голос розчинився у черговому потужному гуркоті. Кінь сіпнувся, встаючи на диби, і рвонув вперед. Дара схопила руками повітря, відчуваючи, як тіло стрімко летить з крупа на кам'яний виступ. Ні секунди не вагаючись, Велерад метнувся до неї, але удар пом'якшити не встиг. Дара впала на спину, скривившись від болю, але намагалася не стукнутися ще й головою об каміння.

— Княжно? — в роті Велерада враз пересохло, а серце скажено забилося в грудях. — Жива?

Дара лиш махнула головою і всім тілом опустилася на землю, міцно мружачи заплакані очі.

Велерад глянув вслід коневі, котрий вже втікав куди очі дивилися, подумки покрив В’ятко відбірною лайкою, а вголос мовив:

— Ось же ж коней дав Білощит! Один втік ще в лісі, зачувши брязкіт мечів, другий сказився од грому.

— В’ятко не винен, — тихо відповіла Дара, відчуваючи, як одяг стає вологим від рясного дощу.

— Ти встати можеш? — Велерад спритно оглянув її, але нічого не помітив.

— Спина болить, — Дара спробувала сісти.

Велерад побачив, що сорочка на її спині здерта в декількох місцях ближче до хребта і тканина там потемніла від крові.

— Є кілька подряпин, — промовив, намагаючись не налякати її, — але вони ніщо в порівнянні з тим шрамом від ножа, під щитом на торжку отриманим.

Дара ледь усміхнулася:

— Спасибі тобі і вибач.

— За що? — здивувався, допомагаючи їй підвестися.

— Що через мене таке сталося. Мені варто було не відпускати упряж. Тепер ми залишилися без провіанту, води, коня і мокрі до нитки, — винувато відповіла Дара.

Велерад глянув на неї не в змозі приховати добродушну усмішку:

— Яке ж ти ще дитя, княжно! Наївне й нетямуще дитя.

Дара глянула на нього і зрозуміла, що її більше не лякають ні похмуро підведені очі, ні їхній лютий погляд, ні худорляве видовжене обличчя, ні цинічна насмішка.