Легенда про втрачене князівство

Розділ 34

Світоград

Кривавим світанок над Світоградом зійшов. Наче сповіщаючи всю Благодатну Землю, що скінчилася для неї благодать богів, що з приходом нового князя тепер не лише світанки кривавими будуть.

Ніколи ще нічого подібного люд світоградський не бачив, тому пороззявлявши роти, дивилися вони на страшне дійство, що мало от-от на торжку початися. Там, де вчора гуло гучне княже весілля, біля древньої кам’яної тумби, стояв дерев’яний стовпець у землю закопаний, а поряд, стискаючи в руках мотузку, стояв воїн з особистої охорони Местислава. Навіть у нього руки дещо тремтіли, а про решту й казати нічого було.

Голосила відхлипуючи Мальва, нервово стискали мечі Яромир та Радан, тремтіла од жаху Мілада і навіть Скол з ноги на ногу переминався. Будей ледве дихав, долоні до грудей доклавши, а Кий зблід, наче утопленик з річки. Лиш тільки Відана байдуже дивилася на Местислава, котрий стояв на останній сходині, що до палат вела. Вуста її ледь торкала насмішка від того, що навіки вже його обличчя спотворене жахливим шрамом було — зрівнялося тепер зі спотвореною душею.

— Нехай це наукою для всіх жінок стане! — жорстоко промовив Местислав. — Нехай затямить собі кожна, селючка вона з земляної нори, чи ж княгиня зі світоградських палат — тільки власність свого чоловіка і за скоєний злочин покарана буде.

Кий ступив крок вперед, ніздрі його роздувалися від важкого частого дихання, а руки в кулаки стиснулися.

— Починай! Двадцять п’ять ударів!

— Княже, — звернувся до нього Яромир. — Чи не забагато?

— Двадцять п’ять ударів! — Местислав навіть не глянув в його бік. — Ти свою жінку виховуй, Лучнику, а з моєю я сам розберуся.

Воїн підвів Відану до стовпа і прив’язавши мотузкою її руки, відступив.

— Починай, сказав! — Местислав кивнув другому воїну, в руках котрого виднівся батіг.

Враз батіг дзвінко розсік повітря, опускаючись на спину Відани. Вона лиш очі заплющила та вуста стиснула, але й звуку не видала. Вже після десятого удару білосніжна сорочка на спині в лахміття перетворилася, вже воєводи між собою розгнівано перешіптуватися почали, вже Мальва непритомною на траву осіла, вже жінки з натовпу наперебій заголосили, а Відана досі сльозу не пустила. Здавалося, болю не відчуває, бо була не на торжку у Світограді, а десь посеред того смарагдового поля, на котрому у вісні Горислав до неї прийшов. Шукала очима та кликала його знову, але знайти не могла.

— Припини! Зглянься, — кинувся Кий до Местислава. — Благаю, княже! Зглянься!

— Двадцять п’ять ударів, — прошипів Местислав, з якоюсь спотвореною насолодою на Відану дивлячись — ламав він її, а вона, як виявилося, не з ламких була. — Відійди, бо й тобі стільки ж відшмагають.

— Та хоч сто, лиш її відпусти, — Кий подих затамував. — Чи ж ти смерті її хочеш?

— Ти ось це бачив? — Местислав показав на прикриту полотном ліву частину свого обличчя. — Я справедливості хочу!

— Княже, досить вже, — підступив до Кия Яромир, поки Радан до тями Мальву приводив. — Думаю, княгиня наша… Вже зрозуміла…

— Зрозуміла? Мало мені, щоб вона зрозуміла! Я за таке її у зашморг кинути мав би, а натомість лиш провчити хочу, щоб більше ніколи руки її до ножа не тяглися, — прошипів Местислав. — Чи ж я помиляюся?

Люд затих, воєводи перезирнулися, але Скол ні слова не промовив.

— Вона ж княгиня! — прошипів Кий.

— Я її княгинею зробив, схочу — піде горщики мити, — Местислав стиснув свого меча. — Ти вже геть забуваєшся, хлопе. Може й для Імлистого щось важиш, але для мене ти ніщо, бур’ян під ногами.

— Відпусти її, прокляття на твою голову! — Кий не вагаючись кинувся на нього, розуміючи, що вороття вже нема. Миттєво у руках Местислава зблиснув меч.

На торжку зчинився ґвалт. Яромир перехопив Кия, відштовхуючи зі сходів і тим самим життя рятуючи. Гепнувся Кий на траву важко дихаючи.

Местислав крижаний свій погляд на Яромира перевів, а тоді промовив:

— Коритися своєму князеві буде кожен: чи то княгиня, чи то воєвода, чи то челядь палатна, чи люд. Хто не послухає, тому голова з плечей. Ти ж, Лучнику, ще задумаєшся над тим, що зробив щойно і чи вартувало тобі те робити.

Нічого йому Яромир не відповів, лиш ковтнув нервово.

— Княгиню у світлицю відведіть, а хлопа в темницю киньте. На захід сонця у зашморгу висітиме.

Зачувши те Мальва зірвалася з місця, але Радан затиснув її в своїх руках:

— Спинися! Не роби ще гірше, аніж є.

Вчепившись в його передпліччя пальцями, Мальва припала до його грудей, глухо ридаючи.

Местислав попрямував до палат, а люд повільно почав розходитися: наляканий, стривожений та зажурений. Не такого вони від нового князя чекали, геть не такого.

Зміїний Хвіст

Високо-високо, серед ланцюга неприступних скель, вкритих рідкісною трав'яною поросллю, присипаною снігом, знаходилося місце, до котрого доступ мав лиш він. Там вітер безтурботно гуляв, підспівуючи похмурому завиванню вовків, що долинав з хребта, там над головою літали тільки хижі орли, там інколи сам Світодар сидів та спостерігав за своєю Благодатною Землею.

Косим батогом шмагав нещадний вітер Велерада, котрий важкою ходою пробирався крутими скельними стежками. Куйовдив Велерадове волосся, обпікав обличчя та змушував навертатися на очі сльози.

Через годину пішого шляху Велерад таки опинився на вершині скелі, в тілі котрої була видовбана його фортеця. Важко дихаючи зупинився. Мить постояв в нерішучості, а тоді рушив до обкладеної білим тесаним каменем могили, яку вінчала квадратна плита, витесана з цільного шматка кам'яної породи.

Велерад мовчки зупинився, з гіркотою дивлячись на могилу, а потім впав на коліна:

— Як бачиш, я досі вірний клятві, котру дав тобі, але тепер вона стає нестерпною. Вона спопеляє мене зсередини, повільно і болісно вбиває. За що ти так зі мною? Навіщо?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше