Легенда про втрачене князівство

Розділ 35

Світоград

Трусило Местислава, наче вогневиця його била. По престольній крутився дзиґою, то кулаки стискаючи, то скронь пальцями торкаючись, то у вікно визираючи. Прислухався він до кожного шурхоту. Знав, що дурне вчинив, коли Відану відшмагати наказав. Не так варто було її карати — затягнути до світлиці і там показати, що таке жіноча покірність. Проте Местислав був настільки розлюченим, що ледь стримався, аби не розпороти її бездоганне обличчя ще на торжку, в ніч весілля, не те що тягти назад до палат. Якби не Радан, що чогось по торжку крутився, то він певно б так і зробив, але той кинувся перед Віданою і Местислав зрозумів — якщо вб’є її, то кінець прийде всьому, до чого він так довго йшов.

Радан відвів Відану до світлиці, а Местислав до травниць пішов і майже до світанку вони над ним чаклували, рятуючи понівечене обличчя. Саме там Местислав і придумав, як непокірну жінку покарати має.

Тепер же шкодував, що втнув таке. Раніше ніколи не був імпульсивним і всі його дії та вчинки виваженими були. З острахом тепер думав, що той вчинок може послугувати бунтом для воєвод. А ще ж Местислав навіть уявити не міг, як поведеться Орій. Серед трьох воєвод, саме він був найспритнішим, найсильнішим та найрозумнішим. Лучник, не дивлячись ні на що, володів занадто м’яким серцем, а Рудобород хоч і безжальним був, та розсудливості йому не вистачало. Тільки Орій міг очолити військо, котре Местислав збирався відіслати до Вовчого Урвища. А хтозна, які будуть плани Імлистого, як він почує, що з сестрою сталося.

До престольної постукали і Местислав аж здригнувся. Двері прочинилися і ввійшов один з його воїнів, повідомляючи, що має новину. Местислав кивнув говорити і почув щось геть неочікуване. Хлоп розповів, що як і наказав Местислав, він стежив за Вінцеславом, а тоді переповів історію, котра біля криниці з Міладою сталася. Задоволено потираючи руки, Местислав аж в долоні сплеснув. Здавалося, все знову повертає так, як йому треба.

Ледь встиг Местислав відправити свого шпигуна, за добру роботу похваливши, як збиваючи того з ніг, до престольної ввірвався Орій. Стискаючи булаву, він хижо скалячись, прямував до Местислава. Той враз хапнув свого клинка та нервово ковтнув.

— Бачив ось це? — спитав Орій, булаву показуючи. — Ось завдяки їй розлетиться твоя голова, княже, на шматки і ще тиждень твої мізки зі стін зішкрібати будуть.

— Спинися і вислухай! — Местислав клинка стиснув.

— Я наслухався вже! Все що треба почув, — Орій розкрутив булаву.

Местислав спритно ухилився, до престолу відступаючи:

— Вона мене ледь сліпим не лишила, я мусив покарати. Я ж не вбив її, я лиш показав люду, що князя шанувати варто. А що мені лишалося? Змовчати? Вона ж не в собі була. Вона…

— Ти хотів її? Ти її отримав, — Орій знову моторошно всміхнувся. — То ж чого жалієшся? Шкода, що вона тобі горлянку не перерізала.

Местислав сіпнувся до нього, але Орій застережливо хитнув головою:

— Ти ж знаєш, що у чесному бою тобі мене не здолати.

— А ти знаєш, що тобі без мене не бути. Якщо ще раніше ти б міг якось підлеститися до Горислава, то тепер вже ніяк. Щойно дізнається він, що ти Відану за мене віддав, сам тобі голову з плечей зітне, — промовив Местислав. — Як не крути, але ми тепер в одному човні, Орію: ні тобі без мене не плисти, ні мені без тебе.

Орій зупинився усвідомлюючи, що Местислав таки має рацію.

— Я дурне зробив, але я покарав Відану, бо вона заслужила. Хіба б ти свою жінку по голові за таке погладив? — Местислав розправив плечі і дещо розслабився.

— А моя жінка-покійниця на мене з ножем не кидалась, — відповів Орій.

— Слухай! Нам між собою сваритися не можна, бо тоді ті посіпаки мов щурі до Горислава побіжать. А він живий, у Зміїному Хвості з Метальником! Розумієш, що то означає? — Местислав повільно сховав свій клинок за пояс, показуючи, що беззахисний. — Нам треба до Вовчого Урвища, поки Горислав з північним військом туди не дістався. Виходимо вже сьогодні вночі і врешті покажемо Білощиту, хто князь.

Орій мовчки дивився на нього, але нічого не відповідав.

Местислав мить подумав, а тоді продовжив:

— Я обіцяв тобі Дару? Буде тобі Дара. А ще ти віднині станеш другим після мене в князівстві. І найважливіше, я напишу указ, за котрим, в разі моєї смерті, престол перейде тобі, як чоловіку останньої з Гострозоровичів. Гідна плата за вірність мені?

— Ти такий впевнений, що вона залишиться останньою? — криво всміхнувся Орій.

— А ти ні? — відповів йому тією ж усмішкою Местислав.

— Гаразд, тоді виходимо уночі, — погодився Орій, прямуючи до дверей. — І хлопчину мого з темниці випусти.

Скривився Местислав від тих слів, мов від зубного болю, у спину Орію дивлячись, але скреготнувши зубами погодився:

— Орію, пощади не буде! Білощиту пощади не буде вже, чуєш?

— Чую, — Орій пішов не оглядаючись.

Местислав опустився на престол, обхопивши голову руками. Раптом змінилося все. Через один його невірний крок все з ніг на голову перевернулося. Якщо раніше він Орія в уздечці тримав, то тепер вже вони на рівних були і якщо не отримає Орій своє, обіцяне, то таки справді мізки Местиславові зі стін відшкрібати будуть.

— По моєму все одно лишиться, — прошепотів у порожнечу престольної. — Тільки по моєму і край!

Зміїний Хвіст

Титанічних зусиль Велераду коштувало ввійти до Головного залу зі звичним виразом на обличчі та голосу звичного тону надати. Доки йшов коридорами, декілька разів зупинявся до стін схиляючись. Стільки емоцій в ньому вирувало, стільки почуттів подих перекривали. І вірив у те, що в сінях сталося, і не вірив зовсім. Сам собі стверджував, що то з ним так темні духи побавилися, що бажане за дійсне видали, але пальцями вуст торкаючи досі відчував солодкі Дарині вуста. Ненавидів себе за біль, котрий їй заподіяв. Більше ніж дихати, хотів її цілувати до запаморочення, своєю назвати, але ж не міг. Раніше клятва йому гірким спомином слугувала, тепер же каменем на шиї до дна тягла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше