Легенда про втрачене князівство

Розділ 39

Зелена Рівнина

Вода в озері вже геть теплою стала. Радан любив там плавати ще хлопчиськом, а компанію йому завжди Благомир складав. Благомир був старший за нього лише на десять весен, тому вони були швидше друзі, аніж дядько та племінник. Радан дуже цінував його та щиро любив і теж саме відчував у відповідь. Так дивно було тепер на озері одному, досі не вірилося, що Благомира вже нема. Поки був Радан у Світограді, те не відчувалося так гостро, бо не було коли тужити, а ось у Зеленцвіті відсутність Благомира була надзвичайно важкою й болючою.

Радан востаннє пірнув, а тоді здіймаючи блискучі хвилі, поплив до берега. Повертатися до городища не хотілося. Тепер вже ігри точно скінчилися. Він мав взяти на себе обов’язки намісника найбільшого воєводства князівства, мав тримати оборону проти клятого байстрюка, мав довести Гориславу, що на його боці, а ще мав піти проти батька. Крижаними лещатами жах Радана огорнув від самої лише думки, що йому доведеться меч проти Яромира звести. Щиро вірив та сподівався, що до такого вже точно не дійде.

Йдучи до городища, бо озеро лежало майже біля самого Зеленцвіту, Радан вирішив, що має відіслати гінця до Вовчого Урвища, аби дізнатися, які там новини, а ще мав відіслати хлопів з Зеленцвіту до приграничних поселень чи навіть сам поїхати, аби перевірити  надійність укріплень. Яромир хоч і був воєводою неконфліктним і від розбійників потерпав найбільше, але все ж бойові позиції тримав досить вправно.

Запустивши пальці у густе біляве волосся та просушуючи його на сонці, Радан повільно ввійшов у ворота, мить подумав, а тоді крикнув до вартових:

— Зачинити ворота!

— Ти впевнений, воєводовичу? Ми ж їх не зачиняємо вдень, коли ти та воєвода вдома, — визирнув з вікна-амбразури до нього один з вартових.

— Так! Зачиняй, — кивнув Радан.

Вартові стиснули плечима, але наказ свого воєводовича виконали.

Радан оминув капище, де знову стояли свіжі квіти та ароматні трави, котрі підносив богам люд на чолі з Ладозорою. Здивовано побачив поряд з капищем Мальву. Дівчина дивилася на дерев’яних бовванів, біля ніг котрих стояли дарунки. Пильно роздивлялася вона похмурі обличчя.

— Ти чом не відпочиваєш? — м’яко спитав, усміхнувшись їй.

— Вже відпочила, — повела плечем вона. — Що ж воно тепер буде? Гадаю, військо байстрюка вже повернулося у Світоград. Він вже зрозумів, що Відани у палатах нема. З кого першого спитає: з княгині-матінки, чи ж твого батька?

Радан зітхнув:

— Мій батько собі раду дасть та й про княгиню подбати зуміє. До того ж там Вінцеслав є, як би не було, але ж вона йому матір.

Мальва мовчки знову поглянула на дерев’яні божества. Радан хотів спитати як Відана, але в останню мить передумав. Сам вже відчував, що думає про неї частіше, аніж те треба було. Кивнувши Мальві, пішов до Головного залу, аби відіслати гінців, як і вирішив по дорозі від озера.

Світоград

Не було переможних викриків, котрі завжди супроводжували військо з походів по наближенню до рідних стін, не було щасливих оплесків та обіймів у городищі, не було квітів та запашних трав, котрі дівчата кидали під ноги своїм воїнам. Натомість тиша лиш стояла. Местиславу те не сподобалося. Він розгнівано поглянув навкруги, стрибаючи зі свого коня на сходи перед палатами, а тоді попрямував до престольної.

Яромир озирнувся, всім серцем бажаючи, аби не потрапив на очі кінь Радана. Звівши погляд до вікна, котре дивилося зі світлиці княгині, важко зітхнув. Час розплати наближався блискавично, але Яромир його навіть вже й сам очікував. Смерть В’ятко та Радогора пройняла його до глибини душі. Правда таки Сколова була — не мало значення, хто саме меч на Білощита здійняв, вбивцями вони всі стали і покарання всі нести мали, й він теж.

Мовчки пішов Яромир за Орієм та Сколом до престольної, очікуючи на те, коли ж до байстрюка дійде, що княгині його в палатах нема більше.

 

Мілада навідувалася до Прямислави вже кожного дня. Спочатку заглядала лиш на хвилинку, а потім зрозумівши, що тій приємно в її компанії, стала залишатися на довше. Турбував її стан княгині-матінки, бо виглядала та не надто добре. Пишне густе волосся сивина в полон захопила, обличчя зморшки вкривати почали, воно осунулося й змарніло, сама постать Прямислави свій колишній вид втратила.

Мілада ніколи не була балакучою, ніколи не лізла в душу з питаннями та не вивертала нікому серце, але люд сам тягнувся до неї, ділячись сокровенним та наболілим. Вона знала, що княгиня аби кому свої думки відкривати не стане, проте з Міладою вони давно були якщо не подружками то хорошими товаришками точно. Прямислава не говорила того, але Мілада відчувала, що вона вдячна їй за розраду та бажання підтримати.

Не питала Мілада де молода княгиня, але пам’ятаючи про те, що на торжку сталося, не дивувала, що та не виходить зі своїх світлиць. Домна справно приносила їй їжу та забирала, а у дворі, ба навіть в коридорах, чи на лоджії, Відана не бувала. Декілька разів ловила Мілада себе на думці, що не так воно щось, але воліла мовчати, аби не накликати на себе та Скола біду.

Якось сиділа Мілада з Прямиславою та вишивала сорочку для старшої з донечок. Зайшла мова за дітей. Прямислава перепитала, скільки їх у них зі Сколом і Мілада відповіла, що народила трьох доньок, але усмішка її сумною була.

— Ти не дала йому сина? — Прямислава теж зітхнула.

Мілада згідно хитнула головою:

— Він ненавидить мене за те, зневажає та знущається. Каже, що я причинна, що зіпсована богами, якщо не можу народити сина.

— То може й на краще, що не можеш, — відповіла Прямислава. — Я народила аж двох і бачиш, що тепер маю?!

— Ти не винна, матінко-княгине, — завірила її Мілада, шитво стискаючи. — Хіба ж не бачиш, що Вінцеславу розум сплутали. Хотіла сказати, що боги, але ж не боги, а той проклятий байстрюк.

Чи не вперше відкрито свою позицію висловила і злякавшись того, змовкла Мілада.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше