Легенда про втрачене князівство

Розділ 40

Світоград

Ніхто з вартових не насмілився ввести Прямиславу до престольної. Ніхто її рук не торкнувся, певно боячись самого гніву небесного. Коли підійшла вона до престолу, на котрому сидів Местислав, побачила Вінцеслава, що стояв поряд з ним. Гнів захлиснув її з ніг до голови і ледь стрималася, аби не кинутися на старшого сина з кулаками.

Домна навколішках перед престолом стояла і гірко-гірко ридала переповідаючи, що задрімала на камені під теплим сонечком та нічого не бачила. Местислав дивився на неї з презирством та зневагою і не вірив жодному слову.

Кинувши блискавичний погляд на Яромира, Прямислава зупинилася поряд з Домною, стискаючи в руці чашу з молоком.

Местислав з насмішкою поглянув на неї:

— Ми відірвали тебе від трапези, матінко-княгине? Як швидко говоритимеш, так швидко й повернешся до своєї світлиці. Де моя жінка?

— Ти мене під замок посадив, без нагляду своїх посіпак навіть до саду не пускаєш, звідки я знаю, де вона? — прошипіла Прямислава.

— Послухай…

— Ні, це ти мене послухай, потворо мерзенна! — Прямислава підступила до нього. — Ти духу не маєш розправитися зі мною так як з Владолюбом, то вирішив іншим шляхом йти? Не вийде!

Местислав звів брови, не розуміючи що вона задумала, а в наступну мить Прямислава хлюпнула йому в обличчя молоком. Местислав застиг незворушно.

— Він мене отруєним молоком поїв весь час, поки я заперта була! — Прямислава поглянула на Вінцеслава. — Сину, ти знав? Чи ж тобі боги розум зовсім відняли? Чом ти після всього, що він чинить, поруч стоїш?

Вінцеслав лиш перелякано очима кліпнув, наче не зовсім розумів, що вона йому каже. Местислав поглянув на нього з не меншим презирством, а тоді всміхнувся. Затрусилася Прямислава відчуваючи, як до горла підступає нудота, але глибоко вдихнула, намагаючись прогнати її.

— Новину маємо для тебе, княгине. Не скорився нам Білощит, — з насмішкою сум імітуючи, мовив Местислав, а тоді очі його хижо зблиснули. — Тепер вже разом з первістком своїм на щитах лежать. Ось таке-от зі всіма буде, хто своєму князю на вірність не присягне.

— Брешеш ти! — закричала Прямислава. — Брешеш, покруч проклятий!

— Слухай, княгине-матінко, ти вже закінчуй з образами, бо мені терпець вривається. Сина свого спитай, чи воєвод, брешу я чи ні. Вони там всі були.

В розпачі кинулася до Вінцеслава Прямислава, хапаючи за комір сорочки і очима, повними сліз, зашепотіла:

— Це правда? І ти те дозволив? Ти дозволив вбити Білощита? Я не вірю, що ти мій син. Ти одмінок, не інакше. Боги, я до останнього сподівалася, що ти зрозумієш, що до тебе дійде, але не дійшло. Нічого ти не зрозумів, бо не маєш чим розуміти. Вінцеславе, ні боги, ні батько твій, ні люд князівства тебе не пробачать. Не прощенний ти однині. Я проклинаю той день, коли ти народився на світ!

Мов п’яна рушила Прямислава з престольної світу божого перед очима не бачачи. Згорбилася якось, плечі її поникли, голова опустилася, руки безвольно вздовж тіла повисли. Зломленою в ту мить виглядала горда княгиня: зломленою і знівеченою по вінця.

Вінцеслав ступив крок за нею, але зупинився не знаючи, що йому робити. Помітив те Местислав і лиш байдуже кивнув.

— Йди, випий, бо мені й без тебе клопоту вистачає, — зневажливо мовив, враз погляд до Яромира переводячи. — То де кажеш, Радан подівся?

— Не знаю я. Як до Вовчого Урвища ми відбували, він у Світограді лишився, — незворушно відповів Яромир.

— Підходь, воєводо, підходь ближче, — пальцем поманив його Местислав. — Тут був, кажеш?

— Та мало що, княже, — пристав раптом до розмови Скол. — Парубок молодий-гарний, може де й затримався, чи ж його затримали.

— Ти мене звісно вибач, Лучнику, що оте казатиму, — втрутився Орій. — Але я скажу, бо князь питає.

Яромир глянув на нього, але геть байдуже та без жодної емоції на обличчі. Глянув на Орія й Скол.

Орій носа почухав та продовжив:

— Бачив я його у однієї вдовиці декілька днів тому, а перед тим як поїхали ми, то у старого Щуки він був, зі ще однією дівицею шури-мури крутив. Диви, коби котра тобі в подолку не принесла.

Яромир ковтнув непомітно, а тоді відповів:

— Ну як принесе, то й принесе. Що ж я можу зробити, коли хлопець погуляти любить та й ведуться на нього оті безталанні.

Скол гучно розреготався:

— Бо видко мають на що вестися. Ти головне поясни йому, що котра на ложі солодка, за жінку бути не може. Ті гіркі та прісні, всі до єдиної.

— І то правда, — скупо реготнув Орій поглянувши, як змінилася в обличчі Мілада, голову опускаючи.

Местислав і собі всміхнувся, але недовірливо зовсім, а тоді звернувся до Мілади:

— Що княгині відомо?

— Не знаю, княже, — Мілада розгублено плечима стиснула. — Ми з нею про шитво, наїдки та дітей говорили.

— Весь час? — вирячив очі Местислав. — Про шитво і дітей?

Мілада кивнула, голови не здіймаючи.

— Забери її з очей, аби не бачив, — закричав Местислав. — Яка ж вона в тебе дурна, Рудобороде!

— Що є, то є, княже, — Скол схопив Міладу за руку, потягнувши геть з престольної.

Орій та Яромир непомітно перезирнулися очікуючи, що воно далі буде.

— Всоте тебе питаю, де жінка моя поділася? — Местислав звернувся до Домни, але та лиш головою затрусила. — Обридло! Киньте цю кляту бабу в зашморг. Негайно! А коли жінку мою знайду, то вона поруч теліпатися буде.

Ще дужче заголосила Домна, коли підхопили її під руки воїни та з престольної повели, але пощади у нелюда так і не попросила.

Обвів поглядом хижим Местислав тих, хто ще в престольній залишився, і промовив, погляд на Орієві затримавши:

— Я до Гранича свого гінця відіслав. Наказав розпитати Бояна, що й як, а ще наказав привести його сюди, аби ми всі свіжі новини почули. Чи ж не заглядала часом наша молода княгиня до своїх хоромів ріденьких.

Проте Орій залишався геть незворушний:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше